Зелене. Моя історія України

Рився днями у старих закинутих e-mail`ах. Знаєте, як ото лежить десь на антресолях коробках із старими документами, фотографіями, артефактами якимись. От так і тут.

Рився – і знайшов текст, який колись давно, 10 років тому, відправляв Вахтангу Кіпіані на “Історичну правду”. Там він не пройшов, а у пошті у мене зберігся. От я, відкопавши, і вирішив його зберегти тут, на сайті.

(А на фото – футбольна команда нашого колгоспу. Д – означає “Дружба”, так він називався. Мій тато – перший зліва у верхному ряду. Голкіпер – це мій хрещений тато, дядя Стьопа, який помер, коли мені було усього 6 років.)

**********************************************************************

Історія одного роду, історія одного села, історія однієї землі. Іноді ці поняття дивовижним чином сплітаються у цікаву, часом химерну картину. Наповнену фактами і легендами, побутовими подробицями і масштабними історичними реаліями. Життя цілої країни можна вмістити в життєписі маленького степового хутора. Який у свою чергу нерозривно пов’язаний з історією одного роду, одного прізвища.

Ця історія – не сторінки з офіційних книжок чи підручників, з традиційним переліком героїв трудової слави чи голів партосередку. Це жива історія, розказана мені моїм батьком, а йому – моїм дідом, і так далі, по цьому тоненькому ланцюжку, що його кінець ховається у темряві віків. Жива і правдива, хоч іноді й не оперує тою кількістю цифр і дат, як її офіційні конкуренти…

Зелене – таку поетичну назву носить це невеличке сільце на півдні України, загублене десь між Запоріжжям та Донецьком, неподалік від відповідної автомобільної артерії. Розташоване на самому краю Запорізької області, воно – як і вся та територія взагалі – рідко згадується в «історіях рідного краю». Бо ж частиною Запорізької області стало, за історичними мірками, не так давно. Та й що можна сказати про пограничні території, крім власне порубіжжя…

Між тим, і тут є своя історія, в чомусь типова для всього краю, в чомусь – ні. З’явилось це село на світ 1925-го року – але сказати, що до того часу на його місці була пустка, це погрішити проти істини. Історія зберегла імена трьох німецьких поміщиків, які обжили ці степові землі ще «до революції». Байцур, Фаст і Тиссен. Тесть та два його зяті. Буремні роки змели їх зі сторінок літописів, але деякі артефакти пережили не тільки їх, а й їх наступників. Останній німецький будинок, в якому довгий час була початкова школа, місцевий житель розібрав аж на межі тисячоліть.

Існує цікава легенда, що поміщики ці, які володіли в дореформенні часи невеличким сусіднім сільцем, спеціально набирали в кріпаки рудих – аби легше було шукати втікачів. Так чи ні, зараз можна лише здогадуватись, але в тому селі й зараз багато рудих. А ще розповідали, що Байцур цей, коли дізнався про нещасний випадок з елітним жеребцев в його стайні, то тільки похитав головою і сказав: «Что ж вы наделали…». «В колгоспі за таке б судили», – зазвичай додавав оповідач цієї легенди.

Земля ця належала до, говорячи сучасною мовою, Покровського району Дніпропетровської області. Тому нічого дивного, що заселяти цю землю після 1917-го почали вихідці саме з Покровського. Саме там, на місці колишнього козацького зимівника, отаборився колись мій рід. Мій прапрадід, Федір Миленко (він останнім народився і помер саме там) був тодішнім далекобійником – хурував. Тобто ганяв хури, підводи зі збіжжям, в Катеринослав. До наших часів дійшла історія, як Федір повертався з Катеринослава додому. Зазвичай хури зі збіжжям йшли цілою групою, «обозом» – аби у випадку нападу було кому захищатись. А вже спорожнілі повертались додому, хто коли здумає.

І от їде Федір додому, підвода порожня, коні помалу йдуть. Аж раптом стоїть на дорозі молодиця з немовлям на руках, просить підвезти. Зупинився «далекобійник», підібрав дівчину. Їдуть вони, і от помічає він, що молодиця ця якась дивна. Наче і не молодиця зовсім. І немовля себе якось дивно веде. Вирішив Федір схитрувати. Зупинив коня та й каже – молодице, а піди-но, поправ упряж, бо я вже притомився, не злізу. Та тільки зістрибнула з підводи, Федір за віжки і давай коней гнати.

Довго та «молодиця» бігла за підводою – але людськими ногами коней не догониш. А вже коли відірвався «далекобійник» далеченько, зупинився, розгорнув пакунок з «немовлям». Аж там лялька – і здоровенний ніж. Отакий на початку 20-го століття був рекет на українських дорогах.

Діти Федора були одними з тих, хто подався на нові землі. Першими почали освоювати територію нинішнього Зеленого баптисти – їхня община збудувала собі невеличку «котеджу». Серед членів общини був і старший брат мого прадіда, Максим. Забравши найкращу частину батьківського добра (в тому числі й племенного жеребця), він подався на нові землі. Община проіснувала недовго – чи то буремні роки вплинули, чи з якихось інших причин. Повернувся Максим додому ні з чим. Прийняли його рідні (два брати і три сестри). Але скоро він знову повернувся на вже облюбовану землю – в числі перших переселенців, яким виділили землі, що стали називатись селом Раковське. Офіційна історія говорить про першого поселенця з таким прізвишем, але в селі ніхто його не пам’ятає. Може, з Християном Раковським якось пов’язане…

Через деякий час навпроти хати Максима, через невеличкий ставочок, оселився і мій прадід Василь. Він мав тяжку долю – в дитинстві отримав травму (гарбуз невдало впав на спину), в результаті якої на все життя залишився горбатим. Для тодішньої сільської медицини то була непосильна задача. Але батько зробив все, що міг – забезпечив сина ремеслом, яке могло прогодувати його навіть незважаючи на фізичну ваду. Василь закінчив ремесляне училище і став чудовим столяром. Що тільки не зробив він для односельчан на новому місці своїми руками. А ті у відповідь допомагали йому – наприклад, побудували хату.

Василь почувався настільки впевнено, що коли 1928-го в селі з’явився перший протоколгосп – ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі) «Червоний кущ» – він туди навіть не поткнувся. Був собі одноосібником, «індусом», як тоді говорили. Дякувати Богу та радянській владі, ТСОЗи були справою скоріше добровольною. В усякому разі, силою не заганяли, та й проіснував той «Червоний кущ» недовго. Цікава була контора – люди поздавали свій реманент, свою худобу для спільного користування, але турбувались в першу чергу про свою колишню власність. Звісно, з таким підходом ніяке колективне господарство довго б не проіснувало. (Про комуну в селі неподалік, що виникла відразу після революції в панському маєтку, розповідали ще смішніше. Зібралась голота, зайняла панський дім, проїла-пропила все, що було, та й розбіглась)

Тому колгоспи, які прийшли на зміну ТСОЗам, були вже зовсім іншою справою – примусовою, жорсткою. Але й тоді Василь Миленко не спішив змінювати свій статус «індуса» на сільського пролетарія. Частково його рятувало каліцтво, частково – брат дружини, який працював фінансистом в районі і замовляв за зятя словечко. І навіть високі норми хлібоздачі не лякали Василя. В усякому разі, 1932-33-го його сім’я – дружина, дочка і син, мій дід – не голодувала. (Та й взагалі, Голодомор не дуже зачепив ті краї, хоча не обійшлось і без людських жертв. Мабуть, через таку доброту і здають окремі – принаймні, хочеться вірити, що окремі – односельчани кошти на відновлення «пам’ятника» Сталіну…) Хоча зерно на посів довелось про всяк випадок прикопувати – колгоспам держава потім допомагала, а хто допоможе «індусу»? Вже в 90-х ми з батьком натрапляли на ті колишні ями…

Але не довелось померти Василеві власником своєї землі. 1936-го, перед самими жнивами, приїхав до нього шуряк і каже – здай все в колгосп, бо посадять і тебе, і мене. Нічого робити, довелось віддати все, що надбав за роки тяжкої праці. Але сам в колгосп не пішов – в сусідній Новоукраїнці викладав школярам столярну справу. От дружина все-таки стала колгоспницею. Причому їй, як такій, що чоловік не є членом колгоспу, нараховували за однакову з усіма працю на 20 відсотків менше трудоднів. Подивився на це Василь, та й каже – знаєщ, Килино, шкода мені,що ти дурно так працюєщ. І 1938-го все-таки прийшов столяром до колгоспу, де й проробив два останні роки свого життя.

А 1942-го його син, мій дід Степан залишив батьківську хату. Не за власною волею – вивезли до Німеччини, в остарбайтери. Дід був хлопцем метикуватим, навіть в таких скрутних умовах не падав духом, одного разу навіть якимось робом отримав на свій вагон додаткову пайку – і встиг роздати товарищам по нещастю.

В трудовому таборі Степан пробув недовго – малий зріст і вік (17 років) став на заваді роботі біля станка. Тому його разом з іншими відправили на південь, в Австрію. Там остарбайтерів (та й не тільки «ост», були й югослави, і голандці) розподіляли по обійстях «бауерів». Перший австріяк, до якого потрапив мій дід, виявився людиною жорстокою, знущався над своїми робітниками – і Степан одного разу просто втік. Втік і подався на біржу, де таких от тодішніх кріпаків і роздавали. Вміло збрехав, що його тільки-но привезли – і в результаті потрапив до іншого пана. Сам дід розказував маленькому мені, що звали його Макс Ледольда.

В нього остарбайтер з далекої України був майже членом сім’ї. Навіть їв за одним столом з хазяями. Від такого життя Степан знахабнів так, що одного разу послав хазяйку на всім нам відомі три букви, коли вона загадала йому щось робити. На його біду, Макс у Першу світову був у російському полоні – тому, коли дружина переказала йому, що саме сказав робітник, він все зрозумів. Покликав і говорить – «Стефан, я ж тебе не ображав, то що ж ти так себе повів? Вибачся перед своєю хазяйкою». Довелось вибачатись.

Австрійський період в житті Степана Миленка закінчився 1945-го, коли його звільнили солдати Червоної армії. Правда, під час звільнення ледь не вбили. Хазяїна Степанового застрілили, хазяйку кинулись гвалтувати – та змолилась до «Стефана» з проханням допомогти. Він і рипнувся заступитись, але отримав кулю біля самих ніг…

Повоювати дід не встиг. Забрали його аж на війну з Японією – та доки везли, через весь Союз, та капітулювала. Тож довелось віддавати почесний борг Батьківщини простою службою в лавах Червоної армії. Не зовсім, правда, простою – повернувся додому аж 1950-го. Де тільки не побував – і за Полярним колом, і на берегах Байкалу, і дачу Сталіна на озері Ріца охороняв.

А вдома мати, аби не померти з голоду 1947-го, продала майже все приладдя покійного чоловіка. Правдиве колгоспне життя виявилось не таким ситим, як «індуське». Тільки молот і лишився з тих часів від столяра Василя Миленка. Повернувся Степан до батьківської хати, та ненадовго – подався в Запоріжжя, на алюмінієвий комбінат. Там познайомився з майбутньою дружиною, народили двох синів. І зрештою повернулись в село.

А воно продовжувало жити своїм життям. Після війни з’явилось декілька сімей із Західної України. Чи то обмовився хто з переселенців, чи то легенда – але говорять, що не просто так приїхали. Бо були то зрадники УПА, яких радянська влада таким чином ховала від помсти повставнців.

Маленькі колгоспи (на 1-2 села) об’єднали, «укрупнили» в один. Пізніше й початкові школи, що були в кожному селі, розформували на користь однієї. Молодший син Степана, Сашко (мій батько), ще застав початкову школу у своєму селі, що тоді вже отримало поетичну назву Зелене. До речі, школа та знаходилась якраз в будинку одного з німецьких поміщиків, про яких вже майже й забули в селі…

Дивно іноді складається доля – мій батько, як і дід, теж потрапив до Німеччини. Але вже не як полонений, а у якості солдата ГСВГ (Группы советских войск в Германии). Веймар Ґьоте і Шіллера запам’ятався для нього не цими великими іменами, а своєю військовою службою. А ще сьомою армією США, що стояла по той бік німецько-німецького кордону.

З Тюрінгії мій батько привіз не тільки німецькі речі та кілька пфенінґів, але й досвід прослуховування ворожих голосів. Принаймні, про трагедію на будівництві нового обкому партії в Запоріжжі він в НДР дізнався з радіоповідомлень – тоді як в самому місті про це майже ніхто не знав.

Але незважаючи на перебування в майже капіталистичному світі, на ворожу радіопропаганду – батько все-таки народився і виріс в соціалістично-колгоспному світі. І майже до кінця епохи вважав (як і всі з його покоління), що наш лад – найкращий у світі. Тоді як дід, що пам’ятав і власне життя «індуса», і австрійський капіталізм, переконував його у протилежному. У діда взагалі з радянською системою не склалося – тому і проробив все життя рядовим колгоспником, не дивлячись на свої золоті руки. А в кінці 80-х, коли в країні були проблеми з найголовнішим чоловічим товаром – цигарками, навіть потрапив під пильні погляди «людей в штатському». Не дуже цензурно висловився на адресу місцеового партосередка, членам якого дефіцитний товар відпускали без черг за зачиненими дверима крамниці. Хтось із приятелів доніс куди треба – і ось тобі, нежданий гість з району. Добре, що то вже були часи, коли від таких гостей можна було просто відмахнутись…

Саме дід, син «індуса», переконував батька вийти з колгоспу відразу, як з’явилась така можливість. А батько вагався – і зробив той рішучий крок уже після дідової смерті. Так і не встиг Степан Васильович попрацювати на своїй землі, як його батько більш ніж півстоліття тому.

90-і роки змінили не тільки ментальність покоління мого батька – вони змінили село в цілому. Зруйнували будь-які моральні перешкоди (скільки сімей, яких тримала в тому числі й суспільна мораль, розбіглись у ті буремні часи…), зруйнували тихе, спокійне колгоспне життя. Хтось, як мій батько, став новітнім «індусом» чи й зовсім «поміщиком» (фермером). Більшість залишилсь у реформованому колгоспі. Почалось класове розшарування.

І – що найгірше – в селі почала зникати молодь. Ні я, ні мій брат, ми вже не повернемось до батьківської хати, як це свого часу зробили наші предки. І таких серед нашого покоління переважна більшість. Та й ті, хто залишились, не дуже радіють зі свого становища. Недавно приїздив до батьків, зарізали останню свиню. Батько говорить, що тримати просто немає ніякого економічного сенсу. Хто б сказав таке ще якихось 4-5 років тому…

Отак і живе село Зелене. Живе – чи доживає. Повністю виправдовуючи свою назву – зеленіє воно навесні та влітку й справді гарно. Але ця зелень сумна, бо це заростають колишні колгоспні будівлі (а ще футбольне поле, де колись грали мої батько і дядько, виграючи з колгоспною командою навіть чемпіонат області; а дядька навіть запрошували до славного нікопольського «Колоса») та покинуті людські обійстя. Все менше і менше народу в такому молодому – ще й ста років немає – селі. І нібито розташоване воно непогано, по дорозі із Донбаса до Дніпра, майже поряд з трасою Запоріжжя-Донецьк. І маршрутки туди їздять по кілька разів на день. І мобільний зв’язок є, хоч і поганенький (та навіть інтернет у декого). І супутникові тарілки стоять.

А скільки навколо полів – тільки працюй, вирощуй. Саме заради цих полів їхали з насиджених місць наші предки, мій дід Василь з дружиною Килиною та малими Поліною і Степаном. Саме ці поля стали першопричиною появи цього маленького острівця цивілізації в степу на півдні України. Та зараз навіть цей славетний український чорнозем не в змозі втримати втікаюче життя із вмираючих сіл. До сторіччя моє Зелене доживе, але скільки жителів буде мешкати в ньому через 20, 30 років? І чи не закінчиться одного прекрасного зеленого, квітневого чи серпневого, дня ця історія. Історія одного села – і в той же час цілої країни.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s