Історія про шалик та історію

Днями наш молодший син – у якого сьогодні саме день народження, перша важлива віха у житті (3 роки!) – пішов у дитсадок. Оскільки уже пізня осінь, одягати його довелося тепло. І тут дружині під руку попався незамінний листопадовий предмет – шалик. Гарний такий шалик, м’якенький і теплий. Ось він, на фото. І Назар пішов у садок у цьому шалику.

Шалик як шалик – скажете ви, і сказав би й я. Якби за ним не було історії. Історії родини, історії країни…

Це зараз на Назара в ньому ніхто не зверне увагу. Та й у ті часи, коли він був зв’язаний – у Франківську теж особливо не впав би у око. Але з’явилася на світ ця деталь одягу зовсім не у Франківську. І у дуже цікаві й непрості (принаймні, так здавалося тоді, до Революції Гідності та війни) часи.

Це була осінь 2004 року. Осінь Помаранчевої Революції. Київ і західні регіони тоді заповнилися помаранчевим, як сказали б зараз, мерчем. А у моєму рідному Запоріжжі, де ми тоді і жили, панувала інша атмосфера. Ви ж не забули (а хто не знав, то розкажу), що саме у моєму місті, а не у Донецьку, Віктора Януковича уперше висували у президенти? Будете в ЗП – на перетині Соборного проспекту та бульвару Шевченка стоїть палац культури “Дніпроспецсталь” (такий забавний совкоіндустріальний неймінг, ага). Ось там це дійство і відбувалося.

Ми 2004-го щойно закінчили навчання в університеті, повлаштовувалися на роботи – я працював у видавництві “Магнат”, у одній із, як я сам казав, “газеті для бабусь” – а після роботи ходив на місцевий Майдан. Звісно ж, мені хотілося мати на собі якусь відзнаку “своїх”, прихильників Віктора Ющенка. Але де його можна було взяти у нашому ватному місті? У Києві таке продавалося на вулицях, а у нас продавців за таке могли і побити.

Вихід знайшовся несподівано. Теща (ми тоді, виїхавши з університетського гуртожитку, тимчасово жили у батьків дружини) запропонувала мені зв’язати помаранчевий шалик. Знайшлися десь нитки, і через деякий час я вже гордо красувався у обновці. Не буду кривити душею – ходити в ньому було трошки страшно, принаймні, до того моменту, як Помаранчева Революція зламала хребет кучмівсько-донецькому монстру.

А потім, уже після рішення Верховного Суду, до нас у гості приїхав з Києва друг, майбутній хрещений батько старшого сина (про якого тоді, втім, не думалося). Приїхав у новенькому “фабричному” помаранчевому шалику із відповідним написом “Так Ющенко” та емблемою (пам’ятаєте ж? Підкова і знак оклику). І, пам’ятаю, ідемо ми з ним, обидвоє, як сказали б футбольні фанати, “на кольорах” – і на протилежному боці вулиці якийсь чоловік. Побачив нас, відсалютував, ми йому – і так легко і хороше стало тоді на душі, що є в моєму ватному місті й правильні люди.

А потім Помаранчева Революція стала історією, шалик зайняв своє місце десь у шафі. Після переїзду я його знайшов, полюбувався – і знову заховав. А тепер от Назар носить. Просто як теплу і зручну річ, зв’язану його бабусею. А про Помаранчеву Революцію він іще дізнається – і з уроків історії, і з сімейних історій. Хоча, звісно, після подій “2014+” той Майдан виглядає досить скромно і зовсім не так героїчно, як здавалося нам тоді. Хоча – якби не було його, хтозна, чи й була б узагалі Революція Гідності. І сама Україна – невідомо чи існувала б зараз…

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s