Цього тижня я їздив у справах до столиці. І от які два моменти мені запам’яталися із цієї поїздки.

Власне, перша сталася ще у Франківську, прямо на вокзалі. Точніше, у вагоні поїзда. Знаєте, коли ти живеш на Галичині, то рано чи пізно потрапляєш у таку мовну ілюзію – мовляв, ну не може ж таке бути, що десь там, зовсім недалеко, ще й у столиці нашої країни, бути геть інша ситуація… Але уже прямо у вагоні, коли чуєш оцей “русскій гаварок” (не знаю, як сприймають його самі правдиві московити, думаю, дещо скептично і зневажливо, бо на Московії все-таки говорять інакше), з’являється відчуття. що ти їдеш у якийсь чужий край.

Разом з тим, у цьому краю – твоя символіка, твої вивіски, і є все-таки люди, які говорять твоєю мовою (хоча б і медсестри та санітарки в лікарні). Але все одно відчуття якоїсь “не-своєї” території до кінця не зникає.

Я згадав, як приїхав жити у Київ із Запоріжжя. І тоді, у значно менш українізованому, ніж зараз, Києві – відчуття було геть протилежне. “Наскільки ж тут більше української мови!” А тепер, коли дивишся на столицю не зі сходу, а із заходу – думається про те, наскільки ж тут мало української…

І ще один момент, який я сам в собі з подивом відзначив. Після справ я їхав до кумів на лівий берег столиці. І під’їжджаючи до станції метро “Лівобережна”, я, дивлячись на Патрарший Собор Воскресіння Христового, автоматично подумав – “Наші”. Хоча я сам ні разу не греко-католик, а вірянин ПЦУ. Але отака думка з’явилася.

Наступного ж дня, проїжджаючи повз Києво-Печерську лавру, я подумав – колись і тут теж будуть наші, обов’язково. Колись. Але – обов’язково.

P.S. А от про те, що “тут десь сидить Зеленський” – я навіть не згадав. Бо сьогодні він є. а завтра навіть ті, хто вилизують йому усі можливі місця, будуть гидко плюватися, коли їм про це нагадуватимуть. Так, навіть Стефанчук, Арахамія і Корнієнко. Ця трійця – у першу чергу.

Київ пережив багато. І цю зеленку теж переживе. Там все-таки є – наші.