…і в чому саме тут проблема.

Днями “слуги народу” вчергове порадували українське суспільство своєю безглуздістю і безграмотністю (але чи таки безграмотністю?). Голова фракції “СН” (голова монокоаліції) Давид Арахамія заявив, що фраза “світ ловив мене, та не спіймав” це, імовірно, із Леонардо ді Капріо у фільмі Catch Me if You Can.

Народ відразу ж почав дорікати Арахамії рівнем його освіченості. Але, на мою думку, питання тут в іншому.

(Забігаючи наперед, я відразу уточню, бо ви ж цілком очевидно парируєте мої подальші роздуми – так, і будь-який українець міг ляпнути таку дурницю. Безперечно, і серед українців для багатьох авторство цієї цитати є китайською грамотою. Але це інше питання, і причина тут, зокрема, саме у безграмотності. Тож ми продовжимо про Арахамію.)

Відкриваємо біографію народного депутата.

“Давид народився 23 травня 1979 року в Сочі, РСФСР. Деякий час жив у Грузії у Гаграх. 1992 року, тікаючи від війни в Абхазії, переїхав з батьками до Миколаєва”.

Тобто людина росла і формувалася за межами українського культурного простору. Ба більше – навіть переїхавши формально до України, вона все одно в цей український культурний простір фактично і не потрапила. Тобто формально там, у Миколаєві 90-х, уже, можливо, і були якісь зачатки цього простору – у школах, звісна річ – але яке до цього простору було діло грузину/абхазцю Арахамії? Правильно, ніякого.

І справа тут не тільки в тому, що Арахамія – етнічно не українець. Бо ж, скажімо, давайте пригадаємо, що майже у ті ж роки у Миколаєві, щоправда, уже у виші, навчалася інша людина із кавказьким етнічним корінням – на прізвище Кіпіані. І вона якраз була частиною цього простору. Але це дещо – та чому дещо, це геть інша історія.

От приїжджає людина з однієї частини СРСР, який буквально учора розпався, у іншу. Ще за півроку до того усе це – Гагри, Миколаїв, Абакан та острів Сааремаа – було однією державою. А тепер формально – різні. Але для таких арахамій це не може змінитися за помахом чарівної палички. Думаю, ті, хто мого і старшого віку, чудово пам’ятають, що попри усі укази, закони, акти та ін. – Україна 90-х була тією ж УРСР, тільки без прямого підпорядкування Кремлю. 

Так от. Усі ці арахамії, приїхавши, вони навіть не думали інтегруватися в український культурний простір. Тут можна сказати, що його майже і не було – але є приклади інших іноземців, які, приїхавши до України, чомусь його знайшли (певно, тому, що захотіли?) й інтегрувалися. Це як я знаю два випадки. Один – у моєму/батьківському/дідівському селі, де уже років 30 живе російськомовна жіночка. Вийшла заміж до нас у село ще молодою. Зараз уже наближається до пенсійного віку. І досі – у повністю україномовному середовищі – говорить московитською. А от, наприклад, моя кума – наполовину московитка, наполовину татарка. Навіть так, не кума, а її мати, етнічна татарка, яка приїхала в Україну уже дорослою, на роботу на ЧАЕС, та так і залишилася тут. І от вона зі своєю внучкою намагається говорити (і читати їй книжки) українською. Тож – хтось хоче і інтегрується, а хтось не хоче, бо “какая разніца”.

Отже, цілком очевидно, що арахамії просто не хотіли інтегруватися в український культпростір, комфортно собі живучи у просторі пострадянському. Мені це цілком очевидно, бо конкретний Давид Арахамія – далеко не пересічний малограмотний дурачок, який із усіх філософів знає приблизно нікого. І, якщо спитати його про якихось персонажів, які побутували і побутують у пострадянському культпросторі, то він напевно їх знає. (Погугліть його інтерв’ю, думаю, там знайдете відповідь.) А Сковороду – він не знає. Бо це не його світ.

А Сковорода – це не просто якийсь там потішний дядько, який десь шастав. Це ціла філософія. Яка, до того ж, є визначальною для цілого народу. (Бо звідтам, з народу, вона і взята.) Як, скажімо, творчість Шевченка. От дивіться. Одна із найвідоміших цитат із Григорія Савича:

“Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков”

Це що таке? Це ж магдебурзьке право, якщо хочте. Це самоуправління міст. Це децентралізація. Це і є український світогляд. Який, в рамках кампанії по знищенню українства, зневажливо переінакшили у “моя хата скраю”. Хоча, якщо розібратися, то в цій фразі більше позитиву, ніж негативу. Скажімо, щодо загарбницьких війн Російської Імперії, в яких брали участь українці – Афганістан в ХХ столітті, Балкани в ХІХ столітті (та навіть Сирія в ХХІ столітті) – хіба не правильною є логіка “хати скраю”? Якого біса люди з Вінниччини мали воювати за якісь інтереси якогось там царька у Кангадарі чи під Плевною? Щоб що?

А от щоб що. Філософія ж бо московитів інша:

“Царствуй на славу, на славу намъ!
Царствуй на страхъ врагамъ,
Царь православный!” 

Ось їхня філософія – виражена у трьох словах: “Православие, самодержавие, народность”. Де тут про Московію? Немає. Тут про православіє і самодержавіє. А народність тут – як “расходний матеріал”. Як сказав інший претедент на звання самодержця у іншу історичну епоху – “баби іщо нарожають”.

Так от. Знання Сковороди – це не лише зняння якогось там письменника. Це розуміння української душі, якщо хочте. Самосправної, самодостатньої, дещо анархічної і т. ін. Ось для чого потрібно учити в школі і Сковороду, і Шевченка – не для того, аби відповісти на питання про цитату, а для того, щоб розуміти, в якій країні серед якого народу ти живеш.

А арахамії в основній своїй масі – цього навіть не намагалися зрозуміти.

І в Україні цього не зрозуміли. На відміну від країн Балтії, де це зрозуміли – і відгородилися від тих, хто, формально живучи в Латвії чи Естонії, фактично продовжує жити в (екс-)СРСР.

Звісно, такі персонажі є й серед українців. Скажімо, людина (реальна, я, на жаль, мав нещастя бути знайомим з нею деякий час), яка формально живе у Києві, але уся повістка дня цієї людини на ФБ – це московитський культпростір. Але це, повторюся, дещо інший випадок. 

А випадок Арахамії – це звичайнісінький випадок мігранта, який навіть не спробував стати частиною українського культурного простору. І нехай би – якби він при цьому не ліз в українське політичне життя. Що ж, в Україні 90-х, на відміну від тих же Латвії чи Естонії, ніхто навіть не спробував запровадити інститут негромадянства. (Та й кому було це зробити – колишньому секретарю ЦК КПУ з ідеології чи “червоному директору”?)

Проблема не у тому, що Арахамія не знає цитату Сковороди. Проблема у тому, що це незнання є показником неінтегрованості цих арахамій в Україну. Справжню Україну, а не декоративну “УРСР із смартфонами”. Із усіма відповідними наслідками – див. вище цитату із Григорія Савича (яку Арахамія те, звісна річ, не знає і не усвідомлює її основоположність для українського народу).

Українець – це не тоді, коли ти просто вивчив “Заповіт” Тараса Шевченка. А коли ти із його творчістю всотуєш його – а, значить, глибинно українську – філософію. І, хочеш ти цього чи ні, дотримуєшся цієї філософії. А якщо твоїм дороговказом є, скажімо, імперець Пушкін, який сам себе називав “восславлятєлєм свободи” – стоячи на колінах перед черговим імператором і пишучи вірнопіддані тексти, – це ж зовсім інша модель і зовсім інша нація.

Різниці між якими такі арахамії якраз і не бачать. Бо сприймають оту миколаївську пострадянську (а то і без “пост-“, просто радянську) модель як притаманну і Україні. Ну, просто треба її перекласти на правопис 1933 року, та й по всьому.