Цвинтар в Іваничах: Унікальні пам’ятники і пам’ять

Про цей цвинтар я прочитав незадовго до поїздки. І зацікавився прочитаним та побаченим. Тож вирішив сам відвідати його. І ось що побачив.

Для початку ось така могила. Хтозна, чи вже в 82-му (тобто, звісна річ, 83-му) році таке поставили, чи вже ближче до наших днів. Але, судячи з вигляду – таки тоді. Ну та й зрозуміло, все-таки 16-річному хлопцю, батьки, певна річ…

А тепер поїхали дивитися раритети.

Ось вам зразок волинської говірки – “соружоной”, “сорожил”.

Це значно пізніше, і тут уже й мова відрізняється трохи – але формат майже ідентичний.

1919 рік. Мені, який виріс у степовому селі, де єдина могила, старіша початку 60-х – це могила мого прадіда (хоча люди, як ви розумієте, помирали практично від початку заселення території і створення села у 20-х) – такі дати бачити трохи незвично.

Я так і не зрозумів – “месник” це загальна назва, означення роду занять померлого? Бо прізвище начебто “Ясейко”…

Отаких хрестів високих там штук п’ять стоїть. Що вони означають – чесно кажучи, не знаю. Ризикну припустити, що 1768 – це щось пов’язане з Коліївщиною. Хоча вона від Волині далеченько була…

1596 – Берестейська унія?

Уточнення – “помер трагічно”. Теж 16 років хлопчині було, як і на першому фото.

Тут схоже на московитську мову – і не дивно, бо до Першої світової це ж була територія Російської імперії.

Ну, тут з датами усе зрозуміло, правда ж?

1709-й. Рік Полтавської битви і чергової поразки України у боротьбі з Мордором.

Знову повертаємося до могил. Ось такі фото старі є.

50-і роки – а такі самодільні таблички. Хоча хтозна, може, в інших регіонах так само було.

Мужу від жинки.

1972-й рік. У це час у нас на сході уже точно були штамповані, “фабричні” таблички. А тут – бачте.

І ще одне – “дарунок”. Там далі ще буде подібне формулювання. Ніде такого не бачив.

Цікаві три хрести.

О, це відразу видно, що ще за часів Російської імперії, і без дати можна здогадатися.

Тільки от – мені здається, чи й справді там “туть”, а не “тутъ”?

Палажка, Михайло і Фроська – правильно ж?

Ось ще – “останній дар”.

Є і польською мовою таблички. Але тут, вибачте, не розберу.

Навряд чи це ще тоді пофарбовано було.

Колони з віхами в історії України ви вже бачили. А як вам такий “пам’ятник картоплі”? 1766 року начебто її почали у Р.І. садити.

Просто і довговічно – нашкрябати на металевій пластинці.

А ось зараз будуть ті хрести, про які я і прочитав у ФБ. Просто зацитую френда Романа Маленкова:

“Нинішній стан цвинтаря – заслуга мешканця Іваничів – Євгена Петрова-Хватова. Це він врятував металеві ковані старовинні хрести від здачі в металобрухт, він їх встановив на постаменти, він опорядив багацько могил, і сам вигравіював на таблицях історії людей, часто героїв, які знайшли вічний спочинок у тих могилах. Це унікальний цвинтар, а написи на таблицях часто захоплююче чтиво”.

Про Чорних запорожців. Та взагалі ціла історія описана.

Ось так вони виглядають. Прямо біля церкви, якщо захочете шукати. А цвинтар з боку Нововолинська, перша ж вулиця ліворуч і потім ще раз ліворуч, коли побачите саме кладовище.

Які чудові фотоекспонати з минулого! Ну, і опис – “військовий пастер православія”.

Учитель у війську доброволець сестра милосердя.

Замучена під Базаром учасниця Другого зимового походу. Коротко, із Вікіпедії:

“17 листопада 1921 в селі Малі Міньки поблизу Базару у ході Другого зимового походу в бою з радянськими військами (9-та Кримська кавалерійська дивізія Котовського) зазнала поразки Волинська група Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Понад 400 повстанців загинуло, деякі, щоб не потрапити до рук більшовиків, заподіяли собі смерть, 537 опинилися в полоні. З останніх десятки поранених померли, 41 офіцера піддали подальшим допитам, решту — 359 засуджено на смертну кару. Після суду полонених перевели до Базару і розмістили в церкві. 23 листопада 1921 в Базарі більшовиками було розстріляно 359 полонених учасників походу, з яких ніхто не погодився перейти на службу до Червоної Армії”.