Про українське майбуття та головного експерта Прикарпаття із скульптурного дестрою

Вчора відчув себе одним із героїв однієї улюбленої книжки дитинства.

Стоїмо ми, значить, з Ксю біля ратуші, чекаємо на екскурсію. Точніше, Ксю стоїть, а я усівся на парапет. Ось він, на цій споруді, з протилежного від фотографа боку. Тільки води там немає зараз. Принаймні, учора увечері не було.

Підходять дві пані – старша і молода. Молода питає:

– Это фонтан?

Гм, думаю. Знайшли спеціаліста по фонтанах. Вроді як ми тут не одні стоїмо. Ну ок, підійшли так підійшли, шо ж.

– Ага, – кажу, – фонтан.

– А воды там нет? – не стільки питально, скільки стверджувально прозвучало.

Гм, думаю, гм. Вроді як пару хвилин тому там діти бігали, яка вода.

Нє, – кажу, – нема води.

Цікава розмова, думаю. І Ксю уже з цікавістю позирає на мою хитру рожу – знає ж, що щас шото сказану.

– А вы тоже туристы? – продовжується розпитування.

– Нє, – несподівано включилася Ксю (мабуть, вирішила, що краще відповісти самій, ніж дати мені шанс зажечь – все-таки на екскурсію прийшли, як поважні люде, а вона уже нутром почуяла, що от щас буде шапіто), – місцеві.

– А-а-а, – я так і не зрозумів, чи з розумінням, чи з розчаруванням це прозвучало.

Прозвучати-то прозвучало, але бачу, що розмова ще не скінчена. І дійсно – молодша туристка звернула увагу на оте-во яйце, яке трохи пошкрябане, і верхівка у нього трохи коцана.

– А это так и надо? – питає мене, відомого на усе Прикарпаття спеціаліста із скульптурного дестрою.

Ги, думаю я, шо ж, сама напросилася.

– Аякже, – кажу на суперсерйозних щщах. – То ж інсталяція така, не чули? Називається “Українське майбуття”.

Туристки хіхікнули і про всяк випадок відійшли у протилежний кінець натовпу, який чекав екскурсію. Певно, теж ту саму книжку читала в дитинстві, що і я.

– Нє, ну а що, – сказав я Ксю, яка стояла і либилася з мого експертного коментаря, – схоже ж, хіба ні?

Так що, коли будете у нас у Бистрицькому Межиріччі, зверніть увагу – біля ратуші, прямо навпроти входу (не того, де секс… тобто шлюб за добу, а людського) стоїть смішна і водночас трагічна інсталяція “Українське майбуття”.

А книжка – ось же вона. Кажу ж, туристка та, певно, читала – бо вчасно зрозуміла, чим їй такі розпитування загрожують.

********************

Однажды в плохо окрашенную дверь Шкиды вошел человек в котелке. Он был маленький, щуплый. Птичье личико его заросло бурой бородкой. Во всей фигуре новопришедшего было что-то пришибленное, робкое. Он вздрагивал от малейшего шороха, и тогда маленькие водянистые глаза на птичьем личике испуганно расширялись, а веки, помимо воли, опускались и закрывали их, словно в ожидании удара. Одет человек был очень бедно. Грязно-темное драповое пальто, давно просившееся на покой, мешком сидело на худеньких плечах, бумажные неглаженные брюки свисали из-под пальто и прикрывали порыжевшие сапоги солдатского образца. Это был новый воспитатель, уже зачисленный в штат, и теперь он пришел посмотреть и познакомиться с детьми, среди которых должен был работать. Скитаясь по комнатам безмолвной тенью, маленький человек зашел в спальню.

В спальне топилась печка, и возле нее грелись Японец, Горбушка и Янкель.

Маленький человек осмотрел ряды кроватей, и, хотя было ясно видно, что это спальня, он спросил:

– Это что, спальня?

Ребята изумленно переглянулись, потом Япошка скорчил подобострастную мину и приторно ответил:

– Да, это – спальня.

Человек тихо кашлянул.

– Так. Так. Гм… Это вы печку топите?

– Да, это мы печку топим. Дровами, – уже язвительно ответил Японец, но человек не обратил внимания.

– Гм… И вы здесь спите?

– Да, и мы здесь спим.

Человек минуту походил по комнате, потом подошел к стене и пощупал портрет Ленина.

– Это что же – сами рисовали? – снова спросил он.

В воздухе запахло комедией. Янкель подмигнул ребятам и ответил:

– Да, это тоже сами рисовали.

– А кто же рисовал?

– А я рисовал. – Янкель с серьезным видом подошел к воспитателю и молча уставился в него, ожидая вопросов.

Маленький человек оглядел комнату еще раз и остановил взгляд на кроватях.

– Это – ваши кровати?

– Да, наши кровати.

– Вы спите на них?

– Мы спим на них.

Потом Янкель с невинным видом добавил:

– Между прочим, они деревянные.

– Кто? – не понял воспитатель.

– Да кровати паши.

– Ах, они деревянные! Так, так, – бормотал человек, не зная, что сказать, а Янкель уже зарвался и с тем же невинным видом продолжал:

– Да, они деревянные. И на четырех ножках. И покрыты одеялами. И стоят на полу. И пол тоже деревянный.

– Да, пол деревянный, – машинально поддакнул халдей.

Японец хихикнул. Шутка показалась забавной, и он, подражая Викниксору, непомерно растягивая слова, с серьезной важностью проговорил, обращаясь к воспитателю:

– Обратите внимание. Это – печка.

Халдой ужо нервничал, но шутка продолжалась.

– А печка – каменная. А это – дверцы. А сюда дрова суют.

Маленький человек начал понимать, что над ним смеются, и поспешил выйти из комнаты.

********************

ЗІ. Да, бачу, треба частіше в центр по вечорах їздити. Стільки цікавих людей там ходить. Та і я скілл краєзнавче-скульптурно-архітектурний прокачаю, ага.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s