Як я забивав на “Камп Ноу”. Розділ 1

Ще один шматок з майбутньої книжки “Як я забивав на “Камп Ноу”.

********************************************************************

Розділ 0 читайте тут.

1.

Мій перший у житті спогад ніяк не пов’язаний з футболом. Хоча… От давайте пропустимо його крізь призму футбольних реалій. З пологового будинку привозять мого молодшого брата. Мені тоді майже 4 роки, і я король усього свого світу (яким були будинок і подвір’я, а більше мій світ і не потребував території). І тут виявляється, що я уже не головний, що відтепер треба дотримуватися певних рамок поведінки – у моєму світі! Наприклад, не шуміти і не кричати, коли новопривезений десь там собі спить. І це тільки один із неприємних моментів, які я точно пам’ятаю (хоча, підозрюю, «пам’ятаю» лише тому, що батьки пізніше розповіли мені ту історію). Тож через деякий час такої несподіваної наруги над моїм королівством я вирішив податися світ за очі, туди, де я знову буду головним…

Ну от чим це не звичайна футбольна історія, коли вчорашній лідер дізнається, що до складу його – його! – команди придбали якогось суперталановитого новачка, причому на його ж позицію, і відтепер доведеться посунутися, можливо, аж на лаву запасних? І врешті-решт цей вчорашній король і кумир вибирає піти геть, туди, де він і надалі зможе бути першим номером – а це зазвичай відбувається зі зниженням усього, рівня нового клубу і заробітної платні, інтересу до нього та його нової команди і кількості глядачів на трибунах. (А куди б я, чотирирічний хлопчак, міг податися із дому – ясно що сидів би десь на холодній чужій вулиці. І добре, аби тільки зголоднів.)

Бачите, я уже довів вам, що життя – це і є футбол. Отак прямо від самісінького початку. Але, звісно ж, на цьому ми зупинятися не будемо, інакше не буде книжки, не буде усієї цілісної картини. Тому продовжимо, перескочивши на кілька років уперед. І знову побачимо мене.

Мене і Олега Блохіна. Точніше, мене – Олега Блохіна. А в кого ж іще тоді ми могли гратися, як не в нього, суперлегенду нашого футболу, яка удруге виграла європейський кубок. Причому у страшному для нас віці тридцяти чотирьох (ТРИДЦЯТИ ЧОТИРЬОХ! Я тоді рахував, скільки мені буде 2000-го – і аж гикав від того, як у мене в п’ятах хололо; та це ж було всього трохи більше за двадцять, а тут тридцять чотири…) років. Та й не тільки для нас. У ті часи футбол був жорсткішим, навіть жорстокішим до своїх героїв. Не було такої розвиненої фармакологічної підтримки спортсменів, не кажучи вже про випадки просто дикої як на третє десятиліття ХХІ віку грубості на полі. Про історію з французом Баттістоном, якого мало не вбив своїм стрибком німецький голкіпер Тоні Шумахер (його насправді звали Гаральд, але кого б з нас зацікавило його справжнє ім’я; його, кого ми проклинали мало не більше, ніж суворого директора школи) було відомо і на наших теренах, а пізніше ми дізналися і про страшну травму ще одного кумира дитинства, Дієго Марадони, яка зламала йому кар’єру у «Барселоні» – і, можливо, допомогла наркотикам побороти його футбольний талант. Та що там далеко ходити, коли у нас перед очима була історія із нашим, динамівським Іваном Яремчуком, якого зламав футболіст «Реала» Хорхе Вальдано!

(До речі, саме з тих пір я не люблю «Реал» та збірну Німеччини. От саме так і з’являються, формуються і оформлюються футбольні уподобання. Дещо парадоксально, а, може, навпаки – логічно як для дітей, яких у казках учили справедливості і перемозі добра. Шумахер же – це був головний наш козир – навіть попередження не отримав, вибивши Баттістону кілька зубів та спричинивши у француза струс мозку! Де ж тут справедливість – і як можна уболівати за команду, де грає ТАКИЙ футболіст? А, втім, згодом почали з’являтися й інші чинники, геть несподівані, спричинені, як це не дивно, пубертатним періодом…)

Так от, у ті часи тридцять чотири роки для футболіста – особливо у нашому футболі – були дуже поважним віком. (Це пізніше ми дізналися про цілий комплекс внутрішніх, радянського футболу, причин, до яких доклав руку і сам головний небожитель нашого футбольного Олімпу – Лобановський. Ми його так і називали, без імені, без по-батькові – просто «Лобановський». Як «Зевс». Чи «Бог». Але це було уже у інші часи і з іншими нами.) А Блохін грав – і забивав! У тому фіналі 1986 року він теж забив, забив легендарний гол. Власне, сам по собі гольовий удар був звичайним, а от та комбінація «віяло», яка до нього призвела – була справді легендарною. І це додало йому стількох балів, що порівнятися із ним не міг ніхто. Та і навіщо нам був потрібен іще хтось, якщо ми мали його – Олега Блохіна.

Проте, іноді доводилося обирати іще когось іншого – як «німців» на противагу «нашим» у «війнушці». Футбол – це така сама війна, а на війні обов’язково має бути хтось інший, хтось із того боку барикад. Хтось, кого ми всі ненавидимо, або як мінімум не любимо. Але за кого комусь із нас час від часу доводиться грати. І це, скажу я вам, практично трагедія. Бо коли вони – «наші», а ти – ні, ти «німець», і зрозуміло, що «наші» мають перемогти, а ти приречений на поразку, це не обіцяє найближчим годинам твого життя нічого доброго. Хоча у футболі з цим було простіше, оскільки «німці» тут мали шанси виграти. Футбол – не зовсім війна, тут «наші» не вигравали кожну битву, і, власне кажучи, у футбольних поразках не було нічого страшного. Якщо це не фінал чемпіонату світу – хоч справжнього, а хоч нашого, дитячого, імпровізованого.

Втім, футбольний бог вигадав прекрасний формат – формат чемпіонату. Коли поразка в кожному окремому матчі не є трагедією, а до поразки у чемпіонаті ти встигаєш і звикнути протягом усього сезону. Звісно, бували і драматичні завершення, куди без цього. Та все ж, коли ти програєш, краще програвати отак, поступово, тоді це не викликає настільки сильного шоку, як поразка у фіналі кубкового турніру.

Мені з футбольними «німцями» було ще простіше, бо я грав сам. Семилітнього мене на інший кінець села на сільський стадіон ще не пускали (чи я й сам не ходив туди), брат ще підростав, а обігравати малечу було цікаво лише перші кілька хвилин. От і доводилося напружувати усю свою уяву, фантазуючи відразу за дві команди. «Нашою», звісно ж, була команда київського «Динамо». (Я спеціально написав саме так – команда київського «Динамо». Цей штамп із доісторичних часів, він хоч по суті й правильний – команда була лише частиною чогось більшого, раніше спорттовариства, пізніше госпрозрахункового клубу, – та цінніший іншим. Зараз коментатори уже не говорять так. Змінилися часи, змінилася мова. Цей лінгвістичний уламок – теж пам’ять про 80-і, як і набір листівок, про який я згадаю трохи пізніше.) Хто був «німцями»? О, тут стояла ціла черга, аби потрапити до мого персонального списку нечестивих.

Звісно ж, усі московські команди. «Усі» – це цілих три, головним серед яких був, безперечно, «Спартак». Хоча якраз у той час за чемпіонство – справжнє, в чемпіонаті СРСР – із «нашими» боролося московське «Динамо». А ще було «Торпедо», про яке я знав тільки, що там були брати Савічеви. Два інші московські клуби майже не згадувалися, бо мелькали десь на периферії футбольного життя, тож були нецікавими.

Крім цих головних ворогів, у «німцях» перебували і закордонні команди. Звісно ж, справжні німці – «Баварія», яку «наші» під орудою Блохіна переграли у попередню епоху. Ті часи ми не застали, та багато чули від батьків. Ще одним із найзапекліших ворогів став «Реал» – це була помста за зламаного Яремчука, і навіть вибачення Хорхе Вальдано (а про це писалося у тодішній пресі чи показувалося по телебаченню; у будь-якому разі я про це знав) не могли врятувати мадридців від потрапляння до категорії «німці». Час від часу з’являлися якісь інші вороги, яких «наші», звісно ж, успішно перемагали, як то і годиться у дитячих героїчних іграх.

Ви спитаєте – а де ж відбувалися усі ці футбольні баталії? Все дуже просто. Настільки просто, наскільки футбол є найпростішою і найзручнішою для будь-яких обставин та умов грою. Футбольне поле мені подарувало саме життя. Ось наші ворота, ворота до нашого подвір’я, куди заїздили батьків мотоцикл (постійно) та дядькова машина (іноді) – тут зазвичай стояв голкіпер «німців». Сюди просто приємніше було забивати, металеві ворота дзвінко бахкали, коли у них влучав мій гумовий м’яч, і це додавало ефектності черговому футбольному поєдинку. Протилежні ж ворота були не такими ефектними. Ними став електричний стовп, такий, знаєте, буквою «Л», через яку особливо забобонні люди бояться проходити, щоб із ними не сталося чогось лихого. (До речі, дивно, що на пострадянському просторі досі ніхто не зняв фільм жахів, сюжет якого був би зав’язаний на цих стовпах, що виявлялися б воротами у потойбічний світ. Дарую ідею.) За ними був дерев’яний паркан колгоспної столярної майстерні, яка у нашому селі називалася «плотня». Плотня була цікавою для нас, дітей. Особливо для мене, бо моя бабуся працювала там сторожем – власне, перевіряла, чи не загорілося нічого у курилці, де плотники випивали та смалили цигарки у вільний від чи замість роботи час, та годувала тамтешнього собаку. Я користувався таким привілейованим становищем, щоб понишпорити по усіх усюдах, а при нагоді експропріювати колоду старих чи, скорше, засмальцьованих карт. Мужики не підозрювали у цій підступності мене, хоча, звісно, зникнення головного знаряддя своєї праці помічали – і приносили нову колоду. Яку через деякий час я знову витягав під час вечірнього обходу разом із бабусею (я наймався тягати відро із їжею для собаки і таким чином не викликав жодної підозри). Попри ці дрібні неприємності, плотники поважали мою бабусю – принаймні, за те, що вона жила через дорогу і не ночувала на території. Бо її попередниця, як розповідає сільська легенда, полюбила спати у заздалегідь підготовлених трунах. Люди в селі помирали не те, щоб аж настільки часто, та час від часу це траплялося, тож плотникам доводилося виготовляти і такі предмети сільського побуту. Кілька з них стояло у приміщенні, і бабця-сторожка, насипавши у одну із трун стружки та тирси, влаштувала там собі зручне ліжко. До певного моменту ніхто про цей винахід не здогадувався (кому спаде на думку заглядати у половинки труни?) – аж поки один із працівників, молодий і активний, не прийшов роботу трохи раніше. Якраз у той момент, коли «покійниця» повторила подвиг гоголівської Панночки, вставши прямо перед ясні очі нашого сільського Хоми Брута.  Хлопцеві гикалося довгенько, аж поки ветерани столярного фронту не знайшли сховану у одній із шаф «чекушку» та пригостили горілкою переляканого неофіта. З роботою у нього того дня не склалося…

М’яч об паркан плотні стукався зовсім не так ефектно, як об залізні ворота – тож забивати у них не було ніякого сенсу. А раз туди не варто було забивати, то там стояв «наш» голкіпер, Віктор Чанов. Так, я знав той склад київського «Динамо»… Знаєте, у класика є така фраза – «не минайте ані титли, ніже тіє коми». Так от я не минав нічого. А причиною такої моєї обізнаності був матч, на який я не потрапив.

Через деякий час після легендарної перемоги динамівців у Кубку кубків батько приніс додому звістку, яка стала для мене справжнім потрясінням. Він збирається їхати на матч чемпіонату країни за участі «Динамо»! Ви чули колись грім серед ясного неба? Якщо чули, то знайте – це тихий шепіт у порівнянні з тим, як це пролунало у нашій хаті.

Недавно ми з другом вирішили з’їздити на матч гандбольної «Барселони» у рідне для мене місто. І взяти із собою наших хлопців, які за короткий час нашого знайомства уже встигли подружитися. Я – уболівальник «Барселони» («Барселон», якщо говорити точніше), мій друг Станіслав – давній фанат гандболу. Чом би й ні – вирішили ми і поїхали. Учотирьох, пацанячою компанією, вночі до столиці автівкою, звідти удень швидкісним потягом. Романтика! Я не знаю, яке було враження від цієї поїздки у мого сина, можливо, саме таке, яке уже готувався відчути тоді, у далеких 80-х малий я. Та все ж він устиг і помандрувати Україною, і у нашому з ним рідному місті народився і прожив десять років. Та і бував на різних спортивних поєдинках, зокрема, і у тому ж палаці спорту. А я…

Я ж ніколи не те що не бував на справжньому, не аматорському-сільському футболі. Я навіть у місті, яке організатор поїздки називав «Дніпопетровськ», не бував. Я взагалі був тільки у одному місті – у тому, де я народився і прожив пів року по лікарнях, а потім кілька разів їздив з батьками до маминих родичів. Місті, яке у нас в селі називали просто – Город. Якщо людина поїхала «у гОрод», вчитися чи на ринок, то це без зайвих уточнень означало, про яке саме місто йдеться.

А тут не просто місто – тут практично мегаполіс! Принаймні, наші родичі, які бували і в нашому «городі», і у «Дніпопетровську» (який, напевно, був Городом для них, бо вони жили у Дніпропетровській області), авторитетно заявляли, що «ваш – село порівняно із нашим». Я був схильним їм вірити, і це додавало бажання потрапити туди і побачити усе на власні очі. А головне – побачити справжній футбольний стадіон. І справжнє, не з екрану нашої «Чайки Ц 280 Д» (бачте, я й досі пам’ятаю назву того телевізора, хоча він загинув смертю хоробрих, викинутий мною і сусідом по кімнаті гуртожитку Серьогою Коливановим із вікна ще у минулому тисячолітті), живе і реальне «Динамо»!

Ті півтора тижні, які відділяли новину про поїздку від дня поєдинку, я жив тільки одним. Точніше, двома. Звісно ж, самим матчем – і спробою через маму вплинути на тата, аби він таки взяв мене із собою. Питання квитка не стояло на порядку денному, хоча там, звісно ж, очікувався аншлаг – і ці квитки до нас у село потрапили якимось фантастичним чином, через сімнадцяті руки якихось знайомих чи навіть знайомих знайомих. Я б сидів у батька на руках, та що там – я готовий був простояти усі 90 хвилин стовпом, аби тільки побачити це чарівне дійство наживо. І тато уже майже погодився узяти мене із собою, але…

Але зранку у день поїздки у мене страшенно розболівся зуб. Настільки сильно, що ні про який вояж не могло бути й мови. Я, звісно ж, спробував поклястися усім найсвятішим, що тільки мав у житті – мовляв, я буду мовчати і не нитиму, навіть якщо біль буде нестерпний. Але було зрозуміло, що це не подіє. Та й, по правді кажучи, біль був таким, що навряд чи я зміг би насолодитися футбольним дійством уповні. А поїхати тільки для того, щоб побувати там, а потім, по дорозі додому, коли уже не треба буде тримати клятву, нити і псувати батьку поїздку… Одним словом, мама вирішила логічно і правильно – «ти нікуди не їдеш». Але для мене це все одно стало катастрофою. (Бо кого у такому віці хвилює та логічність, правда ж?)

Сльозам моїм не було меж, і від цього зуб розболівся настільки, що довелося напхати у мене купу різних анальгінів. Під кінець дня я, стомлений і змучений, просто відключився і заснув – хоча збирався не спати і чекати батькового повернення, щоб розпитати у нього усі деталі і перипетії поєдинку. Ну, і, звісно ж, чи бачив він самого Блохіна. Як міг, я боровся зі сном і зубом, та зрештою програв цю нерівну битву. А коли прокинувся – ще посеред ночі, – на мене чекало диво. На подушці біля моєї голови лежав набір листівок з фотографіями гравців «Динамо»!

Тато, аби компенсувати мені мою маленьку велику трагедію (він же все-таки теж був хлопчаком і зрозумів, що я втратив), купив десь біля стадіону цей набір. І тепер усі динамівці завжди були поруч зі мною, я вивчив їхні риси обличчя, їхні посмішки, зачіски, колір їхніх очей. Одним словом, я знав їх краще, ніж своїх рідних. А та форма, якій їх сфотографували – блакитна із тоненькими горизонтальними синіми смужками – назавжди залишилася для мене улюбленою формою «Динамо». Через багато років, коли моя любов до цієї команди, до цього клубу логічно завершилася, кілька ентузіастів запустили цікавий проєкт – цілу лінійку ретро-форм «Динамо» різних часів. Там було дуже багато варіантів, починаючи із далеких 30-х років, часів першого чемпіонату країни. Були форми, у яких динамівці здобували найвизначніші свої перемоги. А от цієї – не було. І я, живучи тоді у столиці, сказав, зітхнувши, якомусь давньому уболівальнику «Динамо» – шкода, що ось такої не зробили, я б собі купив. Він здивовано витріщився на мене – звідки ти знаєш про цю форму, вони ж у ній дуже мало грали?! А от звідти і знаю, із загубленого з часом (а, може, комусь продав, бо точно пам’ятаю, що частина мого футбольного архіву була обміняла у іншу вже епоху на папірці-псевдогроші під назвою «купони») набору листівок. Які для мене назавжди стали пам’яттю і про той матч, на якому я так і не побував, і про те, що тато не забув про моє бажання побачити «Динамо», зробивши для цього усе можливе, що він міг у той момент. (А на футбол з татом я таки сходив. Уже значно пізніше, коли сам став татом. І ми утрьох – я , мій старший син і мій тато, уже дідусь – сиділи на трибуні, дивилися, уболівали. Причому якраз на «Динамо». Правда, уболівали уже зовсім не за київську команду. Бо від моєї дитячої мрії там майже нічого не залишилося. Хіба що назва і оригінальна буква «Д», яку не сплутаєш ні з чим.)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s