Обіцяний перший, точніше, нульовий розділ з майбутньої книжки “Як я забивав на “Камп Ноу”.

****************************************************************************************

0.

Білл Шенклі – це такий англійський футбольний тренер. Я знаю, бо довгий час працював у футбольній журналістиці (а зараз пишу книжки, присвячені, зокрема, і футболу). Кожен, хто більш-менш професійно займається футболом як текстами – не може не знати Білла Шенклі та його легендарну команду. А ще у мене з ним пов’язана одна особиста історія.

Тобто як з ним… Із предметом його одягу – мабуть, так буде точніше. Колись у крамниці секонд-хенду я купив точну копію його легендарної, як каже мій друзяка Джумберто, який цілу собаку Баскервілів з’їв на футбольному екіпіруванні, «мастерки». Я називаю цей елемент вбрання «олімпійка» – певно, це прийшло з часів московської Олімпіяди. Зрештою, яка різниця, як називати – головне, що це була точна копія того, що носив сам Білл Шенклі!

Оскільки я ніколи усерйоз не уболівав за його команду, то купив ту «мастерку» більше з поваги до самого імені – а також, щоб при нагоді продати чи подарувати якомусь знайомому уболівальнику. Так пізніше і сталося, але до того я взяв її з собою за кордон.

То були останні відносно спокійні часи на нашій буремній батьківщині. Середина осені 2013-го. Усе літо бігборди навіть у нас на сході заліплювали агітацією правлячої партії про те, що Україна збирається до Європи. Так дивно було споглядати це феєричне сальто з перевзуванням у повітрі – бо ж іще кілька років тому саме ця політична сила транслювала із усіх телевізорів, радіоприймачів та унітазних бачків зовсім протилежні за своєю формою та суттю речі… То були часи дуже дешевих авіаквитків – до нас нещодавно зайшов відомий лоукостер, тож гріх було не вихопити із цього вихору мандрів, який захопив українців, кілька зовсім копійчаних пропусків до іншого світу. Ми обрали Грузію.

Всього три неповні дні ми пробули там, але згадки про ті дні й досі гріють наші серця. І зустріч у гаштеті із українкою, яка приїхала до Тбілісі із сусіднього з нашим обласного центру. І похід на цвинтар Дідубе з квітами для кумира мого раннього дитинства, коментатора Коте Махарадзе. І поїздка в Мцхету, до монастиря Джварі, де я навіщось придбав дві копійчані каблучки – для себе і для неї. І фантастично, як для нас, дешева хурма, яку обожнює моя дружина. І навіть портрет Сталіна на дашку торгового місця на тбіліському ринку, де ми купували чачу – такий грузинський самогон. Все це сплелося у єдиний вузол щемливих спогадів; щемливих ще й від того, що через кілька місяців після нашого повернення додому той аеропорт, куди ми прилетіли з південнокавказької казки, був вщент знищений окупантами під час війни…

Був іще один момент у тій поїздці, якраз і пов’язаний із Біллом Шенклі. Я взяв з собою у дорогу куплену нещодавно «мастерку». Вона справді була дуже зручна для теплого тбіліського жовтня – оптимальний, вибачте на слові, терморегуляційний варіант. Та запам’яталася мені не тільки побутовим комфортом (з цим якраз були проблеми, бо верхня частина «блискавки» уперто натирала мені шию усі три дні подорожі), а кумедним епізодом на вході до станції метро неподалік від пам’ятнику героям мого улюбленого грузинського фільму «Міміно». Якийсь абориген, що, очевидно, теж добре розбирався у футболі, побачив мене і, усміхнувшись, крикнув щось на кшталт You’ll never walk alone. Це такий пароль для уболівальників клубу, в якому працював і став легендою власник оригіналу «мастерки». Цей тбіліський скаузер, він якраз і побачив у мені свого побратима – бо ну а хто ж іще вдягне таку історичну реліквію, нехай і копію, як не прихильник таланту цього видатного тренера?

Не пам’ятаю, що я сказав йому. Певно, щось відповідне, до того ж, англійською мовою – бо мій несподіваний колега був досить молодого віку, а у Грузії молодь уже забула колишню «мову міжнаціонального спілкування». У цьому я пересвідчився трохи раніше, коли купував сімку місцевого мобільного оператора. Оскільки ми рухалися у протилежних напрямках – він виходив із метро, ми навпаки, спускалися на перон, аби повернутися додому, на затишну вуличку із поетичною назвою-прізвищем Цінамдзгврішвілі (прочитали з першого разу?) – на цьому діалог і закінчився. І закінчилася б моя історія, пов’язана із Біллом Шенклі, якби не одна його фраза.

Колись давно Шенклі зронив фразу… ні, все-таки, певно, не зронив, а спеціально підготував і залишив її у нашому світі як пам’ять про себе, як знак і дороговказ. Ця фраза в оригіналі звучить ось так – Some people believe football is a matter of life and death, I am very disappointed with that attitude. I can assure you it is much, much more important than that. Білл сказав про те, що дехто собі думає, ніби футбол – це питання життя і смерті. Так от, додав він, насправді це значно, значно важливіше.

Як і будь-яка народна мудрість – а в тому, що вона стала справжнім футбольним фольклором, сумнівів немає ніяких, – ця фраза неодноразово трансформувалася, видозмінювалася, отримувала нове життя і зовсім несподіване трактування. Наприклад, що футбол і є життям. В принципі, для тих років, коли працював Білл Шенклі, цей варіант ще відповідав істині. Може, не на усі вже сто відсотків, бо ж професіоналізм у футболі (а професіоналізм – це якраз уміння вичленувати себе із життя заради футболу, і, як це не парадоксально, навпаки) існував уже не одне десятиліття. Але навіть футболісти, які змалечку розуміли, що копання м’яча на зеленому прямокутнику поля – це і дзвінка копієчка також, ще не забули того відчуття, коли футбол заповнює усе твоє єство, витісняючи кудись на маргінеси усе інше. І домашні клопоти, і побутові проблеми, і шкільні негаразди…

Для нас, покоління, яке виросло у 80-і роки минулого століття – останні спокійні (принаймні, на наших поверхах величезного хмарочосу під назвою «Радянський Союз») роки країни, якої уже не існує, – футбол був якраз тим, про що говорив Білл Шенклі та його невідомі народні співавтори. Він був більше за життя і смерть. Він був усім. І оце «усе» ми, мені так здавалося, зберегли і пронесли у собі крізь подальше веселе і не дуже, доросле і непросте життя. Можливо, як пам’ять. Або як певний внутрішній гіроскоп, який утримує наші уже не такі молоді та пружні тіла на поверхні цього безкінечного океану під назвою «сучасний світ».

Але одного разу мені здалося, що ця футбольність душі, вона почала зменшуватися. Знаєте, як людина, яка до певного моменту росте, далі зберігає свій, якщо хочте, класичний зріст – а потім, непомітно для себе і для оточуючих, починає зменшуватися. Все це має просте медичне пояснення, та мені здається, що тут не могло обійтися без якоїсь містики. Чим доросліші, а далі й просто старіші ми стаємо – тим менше нам потрібно від життя, потрібно чогось нового, свіжого. І у відповідь саме життя все менше потребує таких нас. Можливо, саме тому люди ближче до фіналу свого існування починають зменшуватися? Бо їм немає чого дати – життю, світу…

Мені здається, саме так відбувається і з футболом. Коли тобі вже за сорок – що ти можеш дати йому, що ти можеш отримати від нього такого, чого не бачив, не відчував за ці роки, десятиліття спільного з ним життя, захоплення ним, відчуття себе єдиним цілим. Єдиним цілим і з ним, і з невідомим тобі грузином у вестибюлі тбіліського метро.

Втім, дивлячись на покоління моїх батьків, останню на сьогодні ще більш-менш цілісну генерацію – час наших дідусів і бабусь уже добіг свого кінця, а ті, хто ще залишаються жити серед нас, це лише залишки колишньої цивілізації, – мені віриться, що футбол не умирає в людині до самого її кінця. Принаймні, може не умерти. Якщо знаходити в собі сили підтримувати його чи своє, спільне з ним існування. Та, попри цей дещо вимушений оптимізм, я все ж хочу зберегти той світ, наш світ, світ дітей 80-х (а книжка ця – не тільки мій власний особистий досвід, тож не намагайтеся знайти у кожному епізоді якусь автобіографічність; хоч, звісно, головний герой для зручності буде говорити з вами моїм «я»). Світ, який народився і розвивався разом із футболом. І, може, саме завдяки йому.