Тема карантинного Великодня – хороший привід ще раз наголосити на тому, чим насправді є УПЦ (МП).

Ось читаємо новину про ситуацію на Московії:

“Русская православная церковь призывает верующих в ближайшие недели, а также на Пасху (19 апреля) молиться дома и воздержаться от посещения храмов. Об этом РБК рассказал глава синодального отдела РПЦ по взаимоотношениям церкви с обществом и СМИ и член рабочей группы при патриархе Московском и всея Руси Владимир Легойда.

«Мы продолжаем призывать верующих временно молиться дома, пока воздержаться от посещения храмов. Этот призыв сейчас транслируются по всем каналам. И он встречает понимание верующих людей, осознающих, что эта ситуация стала особым испытанием, когда мы жертвуем даже посещением храма, даже в великие праздники — ради здоровья и безопасности наших близких», — сказал он”.

А ось що відбувається в Україні:

“Печерська лавра, попри заборону, збере вірян на площі на Великдень“

Там, в новині, звісно, йдеться про якісь дотримання санітарних норм, але ж ми розуміємо. Головне – людей збирають.

В чому така різниця у підходах в по суті одній і тій же церкві (ми ж не будемо всерйоз сприймати байки про окремішність цієї структури – “УПЦ (МП)”)?

Та в тому, що більшість неправильно сприймає саму сутність РПЦ (і її української філії). А сприймає так тому, що забуває про історію створення цієї “церкви”. Бо ж створена вона була – попри не тільки усі байки щодо “хрещення Росії у Херсонесі”, а й реальну історію московитської церкви докомуністичних часів. Та церква безслідно зникла у буремній першій половині ХХ століття (фактично іще раніше, після підпорядкування її державній структурі, Духовної колегії – говорячи сучасною мовою, Міністерства релігії). А 1943-го була створена релігійна структура – при ЦК ВКП(б) під контролем НКВС і за формального керівництва Ради у справа РПЦ. Так що першим “патріархом” нової “церкви” був не Сергій Страгородський, а Георгій Карпов.

І весь час свого існування, хіба за винятком періоду між кінцем 80-х та початком ХХІ століття, ця структура, яка перебрала на себе назву РПЦ – діяла так, як потрібно було її бенефіціару. Інакше вона просто б не існувала.

І тепер, з розуміння того, що РПЦ – це по суті релігійно-пропагандистська філія московитських спецслужб, усі частини пазлу складаються в ідеальну картину.

Чому на Московії РПЦ не закликає вірян іти до храмів, а навпаки – агітує їх сидіти вдома?

Тому, що ФСБ і головному ефесбешнику всія Московії (В.Путіну) в Москві та околицях потрібні тиша і спокій. Йому потрібен референдум про фактичне довічне правління себе любимого. Йому не потрібні ніякі заворушення і збурення.

Чому в Україні філія РПЦ закликає, попри спалах коронавірусу саме у структурах цієї “церкви”, вірян все одно приходити до храмів?

А от в Україні Путіну якраз потрібні хаос, паніка і смута. І онуфріївці з цим можуть чудово справитися. Бо людям за великим рахунком все одно, в які церкви іти, плюс Лавра – сакральне для киян слово, плюс Великдень, плюс “всі стомилися від карантину”. А потім хлоп – ви ж не забули, який спалах COVID-19 маємо у Лаврі? – і уже не кілька сотень інфікованих, а кілька тисяч. Або кілька десятків тисяч. І чергова хвиля паніки, уже підігріта відповідними як реальними даними, так і різноманітними фейками.

От чому священники РПЦ на Московії та в Україні чинять так по-різному. Бо у них різні задачі. На Московії РПЦ має тримати худобу в стійлах, а в Україні навпаки – має збурювати її.

Тож, друзі, в нинішніх умовах єдиний спосіб убезпечитися від як впливу, так і вірусу – триматися самому і тримати своїх рідних та близьких максимально далеко від цих осередків ФСБ(у), які сором’язливо називаються церквами УПЦ (МП).