З днем народження, Вікторе Андрійовичу. Вітав, вітаю і буду вітати. І ось чому.

Ви знаєте, я писав про п’ятого президента, чому я вважаю його благом для країни. І чому саме після його поразки я кардинально змінив місце свого проживання. Вся штука в тому, що при ньому, при Порошенку, ви відчули, що ми стали Україною. І що ми тут – і у Запоріжжі – у себе вдома. І вся та невмивана жлобосовкогопота – вона теж відчула. І затаїлася. І злякалася навіть. (А після його поразки страх пройшов. У них. І відчуття дому теж. У мене.)

Так от. Третій президент, попри усі його дії – війну із Московією (тоді ще економічну), прем’єра Єханурова (останнього до Яценюка-Гройсмана умовно позитивного персонажа на цій посаді), українізацію кінотеатрів (нехай і не повну) – увійшов у історію іншим. І у моє життя теж.

Я тоді, восени 2004-го року, тільки починав свою журналістську кар’єру. І от – це я дуже чітко пам’ятаю – як у нас в редакції сприймалися усі ті події. Звісно, тут ще варто відзначити регіональні особливості, на тій же Галичині такого б, що я опишу нижче, не було б, напевно, та все ж. От у нас в кабінеті було 3 чи 4 робочих столи, і всі їх займали молоді. Хтось (я) тільки закінчив вуз, хтось за пару років до того, хтось іще навчався. І ми якось так всі були за Ющенка. Чи проти Януковича. Я вже зараз і не згадаю, що переважало. У мене, певно, перше, у когось друге. Але воно тоді, в той момент, збігалося.

А ще у нас в редакції були люди старшого покоління. Ну, десь такі як я нині, може, плюс 3-5 років. І от вони були за Януковича. Ба більше – вони заходили до нас, які сиділи і обговорювали всі ті буремні події, і так знехотя, с барского плєча, “пояснювали”, що ми нічого не розуміємо, що “там” уже все добазарено, що “нічєво ваш Ющєнко нє сможет” і таке інше. І це так вибішувало…

Так от. Я тоді на запорізький Майдан виходив не тільки і не стільки за Ющенка чи проти Януковича – я виходив для того, щоб ці їбучі совкожлобські запорізькі рожи получили совковою лопатою по своїх довольних їбалах. Щоб вони заткнулися. Щоб вони – і ми – поняли, що МОЖЕ бути інакше.

Так от, Вікторе Андрійовичу. При усіх мінусах вашої\ президентської каденції – ви своєю кандидатською і президентською постаттю зробили одну ключову річ в новітній українській історії. Ви показали – і вони (і ми!) поняли, що МОЖЕ. Може бути україномовний президент. Який переб’є владу і донецьких урок. Який не буде плазувати на пузі перед Кремлем. Про якого не складатимуть анекдоти, як він в бані смокче путінського хуя, просячи, щоб той на поличку заліз. При якому українці відчули, що вони МОЖУТЬ бути у своїй країні вдома.

Вони не стали тоді ще вдома уповні, ні, це треба визнати. Це сталося – і все одно не остаточно, як показали вибори-2019 – при його ментальному наступнику (і його секретарю РНБО, до речі), п’ятому президенту. Але при Ющенку ми відчули, що ми МОЖЕМО це. І вони, оті жлобосовкові харі – вони теж це відчули.

От за це відчуття, Вікторе Андрійовичу, я і вітаю, і буду вас вітати із днем народження. Бо це відчуття, воно дорогого варте. Ті, хто жив 2004-го року на юга-вастокє України – ті знають, про що я.