День, коли помер український футбол. Для мене

Я не пам’ятаю цю дату, але пам’ятаю цей день. Чудово пам’ятаю.

Я жив тоді уже в Запоріжжі, але іноді вибирався у справах до Києва. Однією із таких справ було інтерв’ю. Інтерв’ю з людиною, яка залишила в українському футболі короткий, але досить яскравий слід у вигляді футбольного клубу. Непересічного футбольного клубу, скажемо так. А потім, після нього, просто відійшла навіть не у тінь, а кудись убік від футболу. Але спогади – вони ж нікуди не ділися. І от я вирішив поговорити із цією людиною.

Розмова була довга, цікава, змістовна. Можливо, все і не увійшло в інтерв’ю, опубліковане… а от не пам’ятаю, де воно було опубліковане. Але один момент не увійшов точно. І я хотів розказати саме про нього.

Цей клуб, він вийшов у Прем’єр-лігу – і у першому ж турі йому довелося грати на своєму полі із чинним чемпіоном країни. Уявляєте собі ажіотаж, навантаження, психологічний пресинг? Молода команда, в якій досвідчених, реально досвідчених гравців був за великим рахунком рівно один – і проти неї гранд, глиба, титан. Причому не тільки на рівні українського футболу, в усякому разі на той момент. І ці пацани, які ще вчора грали у першій лізі, обігрують чемпіонів!

Ви всі пам’ятаєте цей матч, тому я і не згадую назви, прізвища. Не через те, що шифруюся і т. ін., ні, ви ж все одно все вгадаєте. Просто хочеться поговорити про це без імен і назв. Так от.

От уявіть собі ситуацію десь в Англії, Німеччині чи навіть Іспанії. Абсолютний новачок, в якому майже усі “свої”, у першому ж матчі обігрує гранда, чемпіона і для більшої драматургії сюжету – команду, яка в кінці того самого сезону, який розпочала з сенсаційної поразки, виграє найбільший свій трофей в історії. Це ж готовий кіносценарій, правда? Особливо якщо згадати, що команда далі відчайдушно боролася за виживання – і врятувалася у останньому турі в дербі. От можете собі уявити таку ситуацію в АПЛ, Прімері, бундеслізі? Можете.

А тепер ще уявіть – увімкнувши в голові такий кінопроектор і передивляючись цей умовний фільм – ситуацію в команді після цієї гри. Як у пацанів виросли крила, як після цієї перемоги були і поразки, але як цей тріумф у матчі із чемпіоном надихав їх, мотивував навіть після без п’яти хвилин катастрофи у поєдинку із прямими конкурентами… А ще якщо додати фантазії і уявити, скажімо, головним героєм тренера тієї команди, який виріс у серйозного фахівця, і от у нього після тріумфу в чемпіонаті уже з іншим клубом, топ-рівня, чи у Лізі чемпіонів, беруть інтерв’ю і питають – натякаючи на недавній тріумф – про найвизначніший момент його тренерської кар’єри, а він раптом згадує отой матч, оту перемогу, з якої колись усе почалося.

Уявляєте собі такий фільм? І я уявляю. Тому що в Англії, Німеччині чи навіть Іспанії це можливо. Там можливі такі драматичні, пафосні історії, історії у стилі голівудського чи неголівудського, але якогось іншого кіно. Та, в кінці кінців, що там уявляти – є ж фільм про тріумф збірної США на ЧС-50 у матчі з англійцями.

А знаєте, що сталося в нашому реальному українському футбольному світі? От прямо тоді, з тією командою, яка тоді виграла той сенсаційний матч у чемпіона. Знаєте? А я знаю. Вони програли наступний матч команді, яка в тому сезоні так само боролася за виживання. Так, згоден, це знають всі. Але не всі знають, що команда той матч не програла. Команда той матч злила. Точніше, злив тренер, а команда просто “зіграла” цей злив.

От ви зупиніться, зробіть такий стоп-кадр і подумайте. Команда з молодих пацанів, із недосвідченим, за великим рахунком, тренером у першому турі сенсаційно виграє у чемпіона. І перше, що вона робить, що робить цей тренер – це бере і розписує із наступним суперником “три в три”. (До речі, матч другого колу вони “виграли”, аякже – супернику навіть пенальті у доданий час довелося зробити. Уговор дороже дєнєг…)

…Ми після цього моменту, про який мені розказав мій респондент, ще довго говорили на різні теми. А потім я ішов з його офісу до метро, ішов таким, непарадним Києвом, уже тихо-осіннім (чи іще тихо-ранньовесняним, не пам’ятаю), ішов і думав. Думав, що насправді це ніякий не “із ряда вон” випадок, що такого повно, що це було і буде. Але в той же час, думав я, ця історія страшна і злочинна тим, що вона ж розпочалася як великий міф, як великий привід. Що одне діло, коли ти в принципі живеш так – торгуючи матчами наліво і направо, і на тобі тавра ніде ставити, а тебе сприймають просто як клоуна, циркача і такого гумориста-стендапера.

Але коли ти розпочав ось таку круту історію, можливо, найкрутішу в історії цієї галузі у цій країні – і у тебе мізків, духу, я не знаю чого там іще, вистачило тільки на те, щоб своїми власними руками взяти і пересрати її…

Саме тоді, в цей момент, коли я усвідомив, що навіть про оцей, найсвітліший момент у нашому безпросвітньому футболі, ти ніколи не зможеш написати таку красиву, пафосну історію, бо вона насправді – таке саме гівно, причому гівно, зроблене руками оцих же людей, які в один момент, під час того легендарного фінанльного свистка здавалися тобі якщо й не янголами з небес, то чимось близьким – от саме там, по дорозі до метро у Києві, для мене і помер український футбол. Бо мені прийшло озаріння, що тут уже ніколи не буде нічого, вартого кіносценарію. А це, на мою думку, один із показників.

І цілком логічно, що пізніше на руїнах цієї мрії виріс зараз тимчасово заморожений проект РУФ. Бо більше ніякої долі цій клоаці я не міг і не можу бажати.

А тренер той, до речі, більше ніде і ніколи не працював. Він міг стати легендою, а став ніким. В тому числі чи навіть у першу чергу через той ганебний вчинок (за який його і вигнали з команди задовго до кінця чемпіонату). І це справедливо. А команда вилетіла в тому ж сезоні і більше ніколи не грала у Прем’єр-лізі, а пізніше взагалі чи то померла, чи то впала в кому. І це теж справедливо.

І це, до речі, єдиний сценарій, який можна написати про цю команду і зняти фільм. Шкода тільки, що про такі історії не знімають фільми, принаймні, у Голівуді.

P.S. Ні, ще потім була моя єдина спроба реанімації, коли я вступив у члени новоствореного “Металурга”. Така, наївна і в принципі приречена на провал спроба – власне, вона тим дуже швидко і закінчилася. І за нею не було уже більше нічого. І не буде. Хоч і never say never, та…

2 thoughts on “День, коли помер український футбол. Для мене

  1. Не на всі 100% певен, що знаю про що йдеться, але якщо правильно думаю, то тренер у 2010 став депутатом обласної ради від партії регіонів. Прикро, але людина виявилася гнилою у всіх сенсах.

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s