Історія із білоруського супермаркету. Свіжа історія, позавчорашня.

Перекладати я не буду, ви ж не московити – найближчу до української мову розберете без особливих проблем. “Гарбата” українською – чай.

Так от, друзі. Всі ці байки про двомовність в Україні – це тупо, відверто і цинічно брехня. Тому, що совки – а всі ці медведчуки, рабіновичі та їхній і не тільки їхній лохторат вони і є дрімучі, упороті і безнадійні совки – розуміють поняття “двомовність” не так, як розуміють його у цивілізованих країнах, тобто “добре, я мушу розуміти їхню мову, але і вони мою теж”. Зовсім ні. Совки завжди розуміли і розуміють це лише в одному своєму смислі – моя мова головна, а на усі інші я чхати хотів.

От у цьому пості яскравий приклад. Здавалося б, класичний приклад країни з двома державними мовами. Заходить покупець, говорить однією державною мовою, продавець відповідає іншою державною мовою, всі усіх зрозуміли і розійшлися. Але ні – колоніальний покруч не може просто так визнати право колись своєї мови, мови, від якої цей покруч відрікся, на існування. Звідси ця агресія, до речі.

Так-так, агресія у всіх цих “русскаязичних” українців та білорусів виникає з їхньої меншовартості, з відчуття того, що вони все одно не є людьми першого сорту, як правдиві московити, з усвідомлення того, що вони зрадили власну мову, батьківщину за великим рахунком зрадили. Саме тому, що вони все це знають і відчувають – вони й зляться, вони й кидаються на тих, хто сильніший за них, хто не зрадив. Вони таким чином намагаються компенсувати свою убогість і – це навіть не другосортність, це просто позасортовість. Вони уже не українці/білоруси, але й московитами ніколи не стануть. Хто вони? Ніхто. У них навіть імени немає. Ото вони й вигадали собі псевдоніми – “русскаязичниє (…)”. Це як “українська” церква “Московського” патріархату. Не буває української церкви Московського патріархату, не може бути. Може бути – і була довгий час і навіть ось 2018-го зовсім трошки – українська церква Константинопольського патріархату. Була (невизнана) і буде (визнана) Київського. А Московського не може бути. Це як “Іванова дружина, яка носить прізвище (і дитину) сусіда”. Чия це дружина? І чи дружина взагалі?

Запам’ятайте раз і назавжди. Ніякої двомовності в Україні не має бути в принципі. Принаймні, двомовності із московитською говіркою. Із англійською у ролі реальної “мови міжнаціонального спілкування” (а не як у нас було і є – міжукраїнського, коли двоє українців між собою спілкуються московитською) – це так, це варіянт. А з московитською і московитами не потрібно мати жодних справ. Собі дорожче вийде. Дивіться на білорусів і думайте.