Сьогодні вранці помер побитий двома малолітніми дебілами Артем Мирошниченко. Побитий лише за те, що розмовляв – у Бахмуті – українською мовою. І його смерть – це вирок. Вирок цілому макрорегіону – і усій державі.

…Знаєте, тут можна було б написати багато різних правильних і пафосних слів. Згадати розповіді таких же україномовних жителів цієї… “Новоросії”? ПіСУАРу? Юга-Вастока? (Ні, не мої – я в цьому плані людина абсолютно непоказова. По-перше, я жив там в основному у себе в квартирі і спілкувався із дуже обмеженим колом людей; по-друге, виходячи із “свого” світу у Запоріжжя, конкретно – на вулиці, де ходять отакі от виродки, як ті, хто убив Мирошниченка, я вдягав “шапку-невидимку” у вигляді свинособачої говірки. Ні, не завжди – але коли життя зводило мене, дуже рідко, та все ж, із такими персонажами, я розмовляв з ними не літературною українською, а свинособачими матюками. І це, до речі, діяло.) Але я скажу одне.

От мені закидають – мовляв, поїхав, а хто буде підтримувати українськість Сходу, хто буде українізувати цю частину України. Так от, любі маї. Вся ця українізація – вона може існувати так, як хочете ви, лише тоді, коли у вас за спиною стоїть потужна і дієва ДЕРЖАВА. Тобто – коли тебе поб’ють за українську мову, ти викличеш поліцію, вона тут же приїде, скрутить цих ублюдків, а суд влупашить їм добрячий строк. А місцева влада піддасть публічному остракізму цю тварину. А суспільство так само зачмурить цих нелюдів.

От коли у вас за спиною буде отака держава – тоді можна про щось говорити. Наприклад, про те, що Юга-Васток – це Україна. А поки що – навіть за часів Порошенка (хоча тоді все-таки ситуація трошечки змінилася, як мінімум у суспільстві), я вже не кажу про нинішні зелебобівські часи – Юга-Васток це ніяка не Україна.

Це територія, на якій проживають:

– трошки українців;

– трошки московитів;

– і велика кількість зденаціоналізованого населення, яке в силу різних історичних причин тяжіє до других. Зокрема, в оцій от природній, тваринній тобто агресивності.

І для того, щоб цей ПіСУАР став Україною – потрібні зусилля не ентузіастів, волонтерів, патріотів і т. ін. Потрібні зусилля ДЕРЖАВИ. Щоб всі ці упирі як мінімум знали, що за наїзд на україномовного – простий словесний наїзд – вони отримають по повній програмі. Знали і сцялися те все робити. Для певної частини цей мінімум стане і максимумом – бо українцями вони ніколи вже не стануть, зіба що їхні діти. Але держава принаймні “посадить їх на цеп”, і вони не будуть загрожувати нормальним людям.

А поки що вони цим людям загрожують. І кожен україномовний, який живе на Сході – і чим східніше, тим реальніше – має усвідомлювати ці ризики. Як усвідомив у один прекрасний момент їх я. Ні, не щодо себе – я, повторюся, практично не контактував із навколишнім світом (ні, не через мову перш за все, але і з цієї причини теж). Але у мене ростуть два сини. І я в один прекрасний день сів і подумав – а що буде далі? Коли вони, в 12-13-14 років підуть на вулицю самі. Вони або змосковщаться – для зручності, щоб не виділятися і т. ін, – або рано чи пізно отримають по голові як мінімум словами. Або й – як показує приклад Мирошниченка – реально. (Я знаю випадок, коли у одній запорізькій сім’ї дитину виховували україномовною, але вистачило одного випадку на дитячому майданчику, коли з неї насміялися, щоб цю дитину назавжди відвернуло від української. І спробуйте її в цьому звинуватити. Хто захоче добровільно бути мішенню?)

Тому, шановні мої україномовні східняки, знайте – за вами не стоїть (і, за великим рахунком, не стояла усі ці роки) держава. І суспільство, за великим рахунком, теж. Ви можете сподіватися лише на власні сили. Знайте це – і робіть висновки.