Так, вам не привиділося. Я хочу подякувати Харківській міськраді і особисто Геннадію Кернесу. За що? Так за Жукова. А ось чому.

Ви знаєте, я сьогодні ходив реєструватися за новим місцем проживання. І мене спитали, так, поміж звичних питань-уточнень бюрократичного характеру – чому ж ми все-таки вирішили переїхати за тисячу з лишком кілометрів із Запоріжжя аж практично під польський кордон. А я сказав свою коронну фразу, яку я постійно вживаю, відповідаючи на таке питання – бо українці мають жити в Україні.

Так от, я цю фразу сьогодні вжив далеко не вперше. І іноді на неї я отримую додаткове питання – а що, на Сході прямо-таки не українці живуть? А далі починався срач…

Але. Дякуючи Харківській міській раді та її невтомній боротьбі за вивіску “Жуков”та пам’ятник цьому діячу – я маю в руках непробивний аргумент.

Дивіться. Коли люди в Україні, в Києві вимагають перейменувати якусь вулицю, особливо із імперською назвою, на честь Бандери чи Шухевича – це цілком зрозуміло. Бо Київ це столиця України, люди, які вимагають – це громадяни України, це українці, а Бандера і Шухевич – герої української історії. Ще раз – в Україні українці вимагають поваги до героїв української історії. Все логічно, чи не так?

Точно так же логічно, коли у Московії ставлять пам’ятники і перейменовують вулиці на честь героїв своєї, московитської історії. Навіть таких кривавих, як Йосип Сталін. Можна довго сперечатися, етично це чи неетично, правильно чи неправильно – ставити десь у Тамбові чи Томську пам’ятник Сталіну, але ніхто ніколи не буде сперечатися із тим, що це чужий Московії персонаж.

А що відбувається в Харкові? Там депутати міської ради українського міста Харків вимагають поваги у вигляді перейменованої вулиці – до героя не просто неукраїнської, а навіть антиукраїнської історії. Згадайте тих гнаних на убій мобілізованих українців, “чорнопіджачників”, яких просто знищили під час форсування Дніпра – як стверджують деякі історики, просто для того, щоб німці витратили на них свої набої.

Якщо йдеться про вулицю Жукова десь за порєбріком – все зрозуміло, він є одним із творців “Вєлікой Побєди”, частина їхнього імперського міфу. Але Харків – це Україна. В усякому разі формально. В Україні є своя історія, своя міфологія, свої герої. В число яких Жуков ніколи не входив.

Тож відповідь на питання – чи є українцями ті депутати Харківської міської ради, які підтримують вивіску “Жуков” на вулицях Харкова, та ті харків’яни, які заодно із ними – я для себе цілком однозначно знайшов. Ні, не є. Вони є колишніми совками, московитомовним населенням, яке бачить себе частиною Московитської імперії. (До речі, дивним чином вся ця тяга до імперського минулого збігається чи майже збігається із мовним питанням.)

Те саме стосується кожного, хто як мінімум підтримує всю цю імперсько-колоніальну топоніміку і скульптурне засилля на вулицях українських міст. Українець не буде захищати чужу, ба більше, ворожу Україні історію, А якщо він її захищає – він не є українцем. Він є частиною імперського світу, або просто зденаціоналізованою масою без координат і вектору.