Як співав Андрій Миронов у образі Остапа Бендера – “совершите вы массу открытий, иногда не желая того”. Так вийшло і з “хорошим русскім” Віктором Шендеровичем

Вся історія розпочалася зі смерті відомого російського режисера Марка Захарова. Того, який у брежнєвські часи майже відкрито стібався із Генерального секретаря ЦК КПРС (згадайте Короля із його “Обыкновенного чуда”; так, п’єсу написав Євген Шварц, але такого схожого на Леоніда Брежнєва любителя титулів зняв саме Захаров), а у путінські – підтримав і “Единую Россию”, і самого вождя, і анексію Криму, сором’язливо назвавши це “его (Путіна – В.М.) позицией в отношении Крыма”.

На смерть Захарова, точніше, на плачі і завивання навколо віртуальної на той момент труни із тілом режисера, відреагував кримськотатарський журналіст, який нині живе і працює в Україні, Айдер Муждабаєв. Відреагував ось так:

“А с умершим режиссером всё просто. Те, кто ставят его творчество выше соучастия в военных преступлениях, в гибели людей, — обычные аморалы. И трусы. Они не могут/хотят, боятся поставить себя на место тех, чью жизнь «талантливый художник» помог путинскому фашизму оборвать и переломать. Оправдал их муки, объяснил, что их смерть, изгнание, горе, — это нормально, если при этом обеспечен и сыт он сам, трудовой коллектив театра и прочая псевдоинеллигентная публика у фюрера на подсосе. Что чужих детей, чужие судьбы нормально пускать в расход ради их беззаботной жизни. Это внешне такие «поклонники таланта» люди, а внутри — не-люди, об этом не надо говорить много, это просто стоит понять. И таких равнодушных не-людей сейчас, видимо, большинство. Значит, большая война обязательна, все предпосылки для неё чётко соблюдены”.

І саме цей FB-пост Муждабаєва викликав реакцію Віктора Шендеровича, про яку ми зараз і поговоримо. Реакція була отакою:

“Прочитал по неосторожности очередной пост Муждабаева и вдруг представил себе некролог Пушкину: “Наконец-то сдохла николаевская подстилка, мразь, прославлявшая подавление польского восстания…»
И как-то все встало на свои места. ))”

Звісно, цей знаний російський ліберал своїм постом хотів розкритикувати неповагу Муждабаєва до генія померлого Захарова – взявши у союзники, здавалося б, безпрограшний варіант у вигляді “російського всього” Олександра Пушкіна. Але, сам того не розуміючи, він відкрив багатьом людям очі на те, ким же був той таки Пушкін, а ширше – уся тодішня (і не тільки тодішня) російська інтелігенція.

Існує такий відомий вислів, що російська демократія закінчується на українському питанні. В часи Пушкіна такого питання, скоріш за все, не було, але було інше питання – польське. В листопаді 1830 року в Польщі, велика частина якої була тоді окупована Російською імперією, спалахнуло повстання за незалежність. Спалахнуло не на порожньому місці – тодішній імператор Ніколай І почав відбирати у поляків ті права, які гарантував їм попередник, старший брат Ніколая, імператор Алєксандр І.

Певні сили в Європі, зокрема, у парламенті Франції, закликали підтримати польських повстанців, в тому числі й військовими методами. І Пушкін, який ще за 6-7 років до того підтримував дружні стосунки із декабристами і розділяв їхні погляди (а потім, після розстрілу того повстання, вирішив прогнутися перед новим імператором), жваво відгукнувся своїм відомим віршем “Клеветникам России”. Ось кілька цитат з цього вірша:

“Зачем анафемой грозите вы России?

Что возмутило вас? волнения Литвы?

Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор”

“Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях, иль верный росс?”

“Вы грозны на словах – попробуйте на деле!

Иль старый богатырь, покойный на постеле,

Не в силах завинтить свой измаильский штык?

Иль русского царя уже бессильно слово?

Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?”

Трохи пізніше, у іншому вірші, “Бородинская годовщина”, написаному уже після знищення повстанців у Варшаві, Пушкін пише так:

“Восстав из гроба своего,

Суворов видит плен Варшавы;

Вострепетала тень его

От блеска им начатой славы!

Благословляет он, герой,

Твое страданье, твой покой,

Твоих сподвижников отвагу,

И весть триумфа твоего,

И с ней летящего за Прагу

Младого внука своего”.

Прага – це тодішнє передмістя Варшави на правому березі Вісли, через яке і “летів” до Санкт-Петерпбургу зі звісткою про перемогу над поляками внук Алєксандра Суворова. До речі, сам легендарний генералісимус теж відзначився у Варшаві за майже 40 років до того кривавою банею, але 1824 року Пушкін писав про те взяття Варшави зовсім іншими словами:

“И вы, бывало, пировали
Кремля позор и плен,
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен”.

Ба більше, влітку 1831 року Пушкін писав листа шефу жандармів Алєксандру Бенкендорфу із ось такою пропозицією:

“Ныне, когда справедливое негодование и старая народная вражда, долго растравляемая завистию, соединила всех нас против польских мятежников, озлобленная Европа нападает покамест на Россию, не оружием, но ежедневной, бешеной клеветою. Конституционные правительства хотят мира, а молодые поколения, волнуемые журналами, требуют войны… Пускай позволят нам, русским писателям, отражать бесстыдные и невежественные нападения иностранных газет. Правительству легко будет извлечь из них всевозможную пользу, когда бог даст мир и государю досуг будет заняться устройством успокоенного государства, ибо Россия крепко надеется на царя; и истинные друзья Отечества желают ему царствования долголетнего”.

Крім цих полум’яних слів, Пушкін навіть підготував детальний план політичного журналу, щодо створення якого він, власне кажучи, і писав Бенкендорфу.

На цьому місці можна зупинитися і зробити один простенький фокус. Замініть поляків на українців, поміняйте історичні реалії з першої половини ХІХ століття на друге десятиліття ХХІ-го – і чим вам не історія про українську Революцію Гідності (яка по суті стала боротьбу за незалежність і проти фактичного статусу колонії), про війну на Донбасі, про анексію Криму, про міжнародну підтримку України і російських телевізійних пропагандистів?

А ще можна згадати інший його твір, написаний за кілька років до того – “Кавказский пленник”. І слова звідти, наприклад, оці от відомі:

“Поникни снежною главой,
Смирись, Кавказ: идет Ермолов!”

І ще трохи менш відомі, про інших окупантів кавказьких та південнокавказських народів та держав:

“И в сече, с дерзостным челом,
Явился пылкий Цицианов;
Тебя я воспою, герой,
О Котляревский, бич Кавказа!”

Тут навіть нічого переінакшувати не треба – просто згадуємо кавказькі війни сучасної Росії – в Абхазії, Чечні, війну 08.08.08…

Отже, Віктор Шендерович, сам того не бажаючи, відкрив таку скриньку Пандори, яка може мати дуже цікаві наслідки для “русского міра” в Україні. Бо у нас же досі подекуди чутно, що одне діло – нинішня, путінська Росія, а зовсім інша – велика класична російська література, від якої не варто відмовлятися через якісь “політичні проблеми” сьогодення. Залишимо осторонь твердження про “великість”, на думку автора статті, російська література на фоні загалом європейської  – досить посередня і в певних моментах програє не те що лідерам художньої думки, а й навіть українській, яка у ті самі часи була напівпідпільною, на відміну від пануючої у імперії російської.

Але в історії з російською літературою в Україні маємо ситуацію, яка розставляє питання зовсім іншого, етичного характеру. Чи прийнятним є вивчати у країні, яка веде війну з Росією, письменника, який дозволяв собі подібні речі на адресу тодішньої “Революції Гідності”? Провівши аналогію, ми логічно прийдемо до того, що так можна і якогось Захара Прілєпіна вивчати. Так, він, не відміну від Пушкіна, ще й стріляв, а не тільки писав, але суть письменницька тут – та сама. Той же Прілєпін до анексії Криму був налаштований опозиційно до путінського режиму, але історія із “зєльоними чєловєчками” змінила його, як історія з повстанням декабристів змінила Пушкіна.

І хіба тільки одним Пушкіним повна російська література. Ось, наприклад, Васілій Жуковський, на вулиці імені якого знаходиться мій рідний університет (і досі, між іншим, знаходиться – Жуковський же під декомунізацію не підпадає) і його “Русская песнь”:

Раздавайся гром победы!

Пойте песню старины:

Бились храбро наши деды;

Бьются храбро их сыны.

Пробуждай, вражда, измену!

Подымай знамена, бунт!

Не прорвать вам нашу стену,

Наш железный русский фрунт!

Мы под теми же орлами;

Те же с нами знамена;

Лях, бунтующий пред нами,

Помнит русских имена.

Где вы? где вы? Строем станьте!

Просит боя русский крик.

В стену слейтесь, тучей гряньте,

Грудь на грудь и штык на штык.

Нет врага… но здесь Варшава!

Развернися, русский стан!

Братья, слышите ли? Слава!

Бьет на приступ барабан.

С Богом! Час ударил рока,

Час ожиданный давно.

Сбор гремит – а издалека

Русь кричит: Бородино!

Чу! Как пламенные тромбы,

Поднялися и летят

Наши мстительные бомбы

На кипящий бунтом град.

Что нам ваши палисады!

Здеся не нужно лестниц нам!

Мы штыки вонзим в ограды

И взберемся по штыкам!

Спи во гробе, Забалканский!

Честь тебе! Стамбул дрожал!

Путь твой кончил Эриванский

И на грудь Варшавы стал.

“Эриванский! Князь Варшавы!”

Клик один во всех устах.

О, как много русской славы

В сих волшебных именах!

За Араксом наши грани;

Арарата чудный плен,

И орлы средь Эривани,

И разгром варшавских стен.

Спор решен! Дана управа!

Пала бунта голова!

И святая наша слава,

Слава русская жива!

Соберитесь под знамена,

Братья, долг свой сотворя!

Возгласите славу трона

И поздравьте с ней Царя.

На него надежна вера:

В мирный час – он в душу льет

Пламень чистого примера;

В час беды – он сам вперед!

Славу, взятую отцами,

Сбережет он царски нам,

И с своими сыновьями

Нашим даст ее сынам!

Помітили, як автор поєднує Вітчизняну війну 1812 року, коли Росія дійсно відбивалася від Франції, що окупувала частину її території включно із Москвою, в один текст із загарбницькими війнами на Кавказі та у Польщі? А тепер згадайте, як нинішні “жуковські” майстерно поєднують боротьбу з нацизмом у Другій світовій та кримсько-донбаську агресію під вигаданим приводом боротьби з “украинскими фашистами”. Просто один в один.

Отже, пан Шендерович своїм постом прямо в лоб задає нам, українцям, питання – а навіщо ж вам, шановні, взагалі вивчати у школах та вишах цю досить посередню літературу, яка споконвіку є знаряддям імперської агресії і відрізняється від нинішніх телевізійних та інтернет пропагандистів лише більшою майстерністю та образністю? Чи не варто після декомунізації зайнятися і деколонізацією, зокрема, у царині літератури?