А вже пора? Давно пора…

Якось так склалося, що поки Оксана розказала мені про цю книжку, про історію навколо неї, поки я списався з паном Вахтангом, поки дійшов на “Нову пошту” – от і настало 4 вересня. 4 вересня… мало не написав – 1985-го року. Я тоді якраз у школу пішов. І, звісно ж, ні про якого Василя Стуса знати не знав. А тепер тримаю у руках ось таке видання.

Книжка, звісно, варта того, щоб купити, прочитати – поринути у той світ, відчути хоча б так його подих… Розумієте, у чому справа. От я недаремно згадав сторінку 561. Відкриваємо її.

Розумієте… От та Україна, якої всі ми з вами прагнемо, за яку уболіваємо, задля якої щось робимо – вона мала б бути ось такою.

Василь Стус – 81-літній живий класик, перший український лавреат Нобелівської премії в галузі літератури.

Віктор Медведчук – агент КДБ, підданий суспільному остракізму та законній люстрації, який доживає свого віку десь на пенсії у заробленій в радянські часи квартирці.

Що ми насправді маємо? Стус у могилі, Медведчук у парламенті. І що з цим робити, як до цього ставитися…

А Стус, він завжди з нами. Ось цією піснею, однією з моїх найулюбленіших:

Ось цим віршем, точно найулюбленішим моїм із його поетичної спадщини:

Порiдшала земна тужава твердь, 
мiський мурашник поточив планету. 
Мiлiцьйонери, фiзики, поети 
вигадливо майструють власну смерть. 
Протрухлий український материк 
росте, як гриб. Вже навiть немовлятко 
й те обiцяє стати нашим катом 
i порубати вiковий порiг, 
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом, 
де зрiдка тiльки човгання чобiт 
нагадуе: iще iснує свiт, 
справiку заборонений, як схизма. 
Ця твердь земна трухлявiє щодня, 
а ми все визначаємось. До сутi 
доходимо. I господом забутi, 
вiтчизни просимо, як подання.

А ми все визначаємось…