Чергова історія із сепарським футболом. Але є цікавий нюанс.

Історія, значить, така. “Трибуна” написала про те, що голкіпер міні-футбольної збірної України Святослав Марканич грав за “збірну ЛНР”. У міні-футбольній федерації інформацію спростували, мовляв, не грав Марканич за “збірну ЛНР”. Правда, пізніше він сам же заявив, що в “ЛНР” так грав – у чемпіонаті. І отут завершується фактаж – і починається трактування.

От Марканич. Що він говорить про свою участь у “чемпіонаті ЛНР”:

Играл там для поддержания формы, для тонуса. Для меня это не чемпионат ЛНР – чемпионат двора, шестого подъезда. Так я это называю. Да и на всех афишах никто такого не писал – чемпионат Луганщини. Никакого ЛНР

Бачте, і чемпіонат не чемпіонат, і ЛНР не ЛНР. Таке щось, сіре і незрозуміле. Але.

Я был в шоке, написал письмо в ФФУ. Там подтвердили, что я прав – ни за какую сборную ЛНР не играл

Цікаво виходить – як чемпіонат (де він грав), так воно і не чемпіонат, а таке щось, на двір грали. А як “збірна ЛНР” (де він не грав, і тут він чистий) – то не “збірна пивзавода” чи там “Луганщины”, а цілого “ЛНР”. Дивно, правда? І ЛНР немає, і чемпіонату немає, а збірна є. Але Марканов за неї не грав 🙂

Схожа історія уже була – пам’ятаєте “кейс Сепаркова”? І там теж була схожа аргументація -та то взагалі не чемпіонат, а якась там першість (аналог першої ліги в ЧУ). Дійсно, що тут такого – подумаєш.

Але що мене іще зачепило. От Дмитро Копій, керівник багатьох спортивних ЗМІ, пише в коментах у себе на ФБ, ніби пояснюючи позицію Марканича (хоча сам же написав нижче, що не виправдовує) – “А что делать? Не играть? А если это единственное, что он умеет? С работой там не очень хорошо”.

Точно так же було і з вищезгаданим Олегом Барковим. Тільки тут ситуація іще серйозніша – бо Марканов, на відміну від якогось там працівника прес-служби, “ранее в чемпионате Украины […] играл за алчевскую Сталь и Зарю“. Бачте, і ви не знали про такого гравця, значить, і ви лох, як і я.

Але справа не в тому, хто лох. А в тому, що таким от цікавим чином ставиться позиція – він же футболіст, що ж йому тепер робити. І тут я хочу нагадати, що були в історії нашої (і Марканича теж) країни такі часи, як 90-і роки минулого століття. Де із грошима, зарплатами і таким іншим було теж сутужно – можливо, так же, як зараз в “народних республіках”. Так от, нагадую я Марканичу, Копію та іншим – тоді на базарі торгували кандидати і доктори наук, інженери та інші високоосвічені фахівці. (А футболісти, до речі, отримували зарплати – нічим, крім пихи власників клубів, не підкріплені. Втім, як і зараз.) І нічого. Життя змусило – вийшли і торгували. Або охоронцями сиділи десь по банках, як мій колега по “Футболу” Женя Панкратов, який теж мав кандидатський ступінь. Але – як казав один футбальор, “сім’ю треба було кормити”. І кормили.

А Марканов, бачте, на ринок не пішов. Бо футболіст. Еліта нації, певно. До речі, здагадася історія “матчу смерті”. Там же схожа ситуація була – чувачків влаштували на тепле містечко на хлібозаводі, ще й матчі із німецькими окупантами катали. Чом не жити в таких умовах. Правда, потім пацани берега втратили і догралися до кулі в лоб. Але аж ніяк не через футбол, з футболом все нормально було. Форму ж підтримували, що тут такого.

Ви скажете – ну і чим базар в “ЛНР” відрізняється від футболу в “ЛНР”? А тим і відрізняється, що футбол – штука публічна. І футбол, спорт взагалі завжди використовувався такими режимами, як Московія чи підконтрольні їй “ЛНР” та “ДНР”, для політично-пропагандистських цілей. І цього не можна не розуміти. І так, “незнання законів не звільняє від відповідальності”. Навіть якщо закони ці – неписані.