Історія про історію, або про людей, які не лікуються.

Я недавно переслухав кілька концертів Задорнова. Ще тих, із 90-х. Спокійно, не поспішайте дзвонити на 103. Я вже писав, що під час нудної одноманітної роботи включаю собі якийсь трешачок, який і не відволікає, і заснути не дає. Ну і от спробував Задорнова. Заодно пригадати, що ж ми тоді слухали.

Ви знаєте, мене вжахнуло. Всі ці “только наш народ”, “ну тупые” і таке інше. Як це зараз виглядає тупо, примітивно… І скільки такого шлаку було у минулій (постсовок) та позаминулій (совок) епосі.

А от у мене у френцтрічці вилізло.

Така звичайна тупа ностальгія. Але.

Бачите, скільки людей в захваті?

І це ж не просто собі пост. Це ціла група (московитська, як бачите із назви, у нас такою дефініцією не оперують).

І це ще не найгірше.

Ось почитайте коменти.

Майже ніхто не написав, вся ці мімімішність – це похідна від тотального убозтва, що в нормальних умовах всього цього просто не було б. Бачите, там комент один обведений? Про “диких американців” (недаремно я із Задорнова почав!). Звісно, вони “дикі” – бо їм не треба було в 70-х чи навіть 80-х робити отаку от єрунду. Пішов, купив касету чи пластинку – і слухай собі. І збірники текстів, підозрюю, теж продавалися собі вільно.

У нас народ настільки втягнувся у цю гру, що будь-яке гівно обертає у ностальгійну обгортку, не розуміючи потім, що ж він споживає. А споживає він приблизно таке:

Або навіть таке.

Але чомусь на божевільні черги за їжею (не за чимось там конкретним, а просто за їжею!) не фапається і не ностальгується. Хоча це речі абсолютно одного порядку із тими “пєсєнніками”.

Я завжди кажу, що дитинство – це чи не найгірша пора в житті. Принаймні, так було у нашого покоління. Мало того, що суспільство саме по собі не-френдлі до дітей (воно і зараз таке, але все ж із певними покращеннями, а тоді діти взагалі були ніхто і звали їх ніяк), патріархальне і домостроєвське, так іще й совкова бідність додавала треша. Моїм улюбленим заняттям було збирати по селу різнокольорові скельця. А свій перший шкіряний м’яч я просто украв у школі (ненадовго, за пару тижнів все відкрилося), бо не було можливості купити. Вже навіть у ранніх 90-х я пам’ятаю, як взяв папірець і просто написав на ньому Dr. Alban і вставив у якусь касету – бо де мені було взяти той дорогоцінний запис, так я хоч помріяти собі влаштовував, що колись буде. За чим тут ностальгувати?

І як можна порівнювати, як часто роблять подібного штибу дебільними картинками – те дитинство і нинішнє? Ми з Богданом граємо у “Каркассон”, всесвітньо відому гру, яку купуємо прямо на сайті німецького виробника. А 1993-го на мене, який десь в газеті знайшов купон і замовив ракетки для пінг-понгу якогось спільного донецько-в’єтнамського підприємства – в школі дивилися як на напівбога. (Довго у мене намагалися викупити чи виміняти ті ракетки, врешті якось я їх позбувся, але вже не пам’ятаю, як і за що.) А зараз питаєш у Богдана, що там у школі, то він так спокійно каже – “А такого-то досі немає, десь із Чехії їде, з відпочинку”. Ну поїхала собі людина в Чехію на відпочинок з батьками. А хтось в Туреччину. А хтось на Шацькі озера. А хтось іще кудись.

І насправді пофіг би на всі подібні пости, групи і таке інше. Особливо зважаючи на те, що вони московитські. Але штука в тому, що і наші любителі поностальгувати ж туди лазять – а як, ви думаєте, у мене в стрічці вигулькнуло. А весь цей контент, він же впливає на мізки – і прикрашаючи совок, і граючи на темі “адіннарот”, мовляв, он як чудово жили і ніхто не сварився, всі люди – браття були…