Ось яку цікаву дискусію прочитав у Фейсбуці.

Раз.

Два.

Три.

[пауза]

Розумієте, у чому суть цієї історії. Подрабінек же був дисидентом, і дисидентом затятим. Але він тоді боровся проти режиму, щиро вірячи в те, що режим – це одне, а суспільство, нехай і одурене, замучене, зазомбоване – все-таки інше.

А після 2014-го виявилося, що нічого “іншого” немає. Що Путін, Кримняш, всі ці вєжлівиє зєльониє чєловєчкі – це плоть від плоті московитського народу, цього імперського покруча, який колись, можливо, був більш-менш нормальним (нехай не весь, а частини, наприклад, якась там Новгородщина, яка колись давно, півтисячоліття тому жила нормальним життям, а не ординським), але давним-давно таким не є.

І, виходить, що все життя Подрабінека, вся його дисидентщина – вона була даремною. Бо він боровся проти режиму, який не просто переміг, а переміг остаточно. І, виявляється, що за спиною у Подрабінека немає ніякого суспільства, за яке він боровся із режимом – бо суспільство було і є частиною цього режима, його грибницею, кореневищем, якщо хочте.

Звісно, усвідомлювати таке, а тим більше погоджуватися із таким – кому захочеться? От і плющить цих “інших”, “хороших” “русскіх”, коли їм показують, що їм нема за що боротися. Що не існує ніякої “іншої” Московії – є просто кількасот чи кілька тисяч людей, яким ніколи не змінити цю країну і це суспільство.