Відповідь тим, кого чомусь досі обурюють порожні трибуни стадіона імені Бутовського на матчі зі “Спортінгом”.

Давайте з самого початку окреслимо очевидний факт. Україна – не футбольна країна. Не те що в англійському, а навіть в, скажімо, іспанському форматі. Не футбольна. Тут немає любові до футболу як самодостатнього явища. Бо якби так було б – клуби могли б виживати і навіть жити за гроші, зароблені своїм життям. І робили б це аж бігом. Он живуть же – і, очевидно, непогано – кінотеатри. Бо люди ходять. Бо є запит, є цікавість. А до футболу такої цікавості немає.

Чому так сталося – це питання інше. Тут причин може бути багато. Звісно, можна все списати на футбольну владу – хоч нинішню, хоч усі попередні – яка робила і робить все, щоб убити у українців системне бажання любити український футбол. (“Суркісовські” майданчики і неіснуючі уроки футболу – це не робота з популяризації, а профанація і окозамилювання.) Але штука в тому, що вони убивали це бажання настільки довго, що уже виросли покоління, яким футбол не дуже й потрібен. Пограти з пацанами  – можливо, на комп’ютері – ок, ставки – запросто. А український футбол на стадіонах – кому це потрібно?

(Простий приклад – Львів. Одне із “найфутбольніших” міст України. “Карпати” в руках мудака, який взагалі, таке враження, не одбиває дупля, що таке футбольний клуб. А зараз і поготів. “Львів” то є, то нема, а коли є, то ще питання, що це все таке. “Шахтар” приїхав і нічого чи майже нічого не зробив для заохочення публіки. А це центр цілого регіону. Мільйонне місто. Де футбол рівня УПЛ є постійно.)

Одним словом, футбол як самодостатнє явище – в Україні не існує. Не існує ні людей, які були б у ньому зацікавлені, не існує ні протилежної сторони, клубної, яка була б зацікавлена у цих людях. Є невеличкі купки людей, які ходять на футбол зі своїх власних причин – за звичкою, бо родичі, щоб пошизєть у футболках з Гітлєром чи з банером про Гандзюк. Але на них нічого і ніхто не впливає. Вони, по суті, поза контекстом. Вони не є ніякою системою.

А системної тяги до відвідування футбольних матчів у нас немає. Це константа. Аксіома. Як хочте, так і називайте цю об’єктивну реальність.

І от тепер ми переходимо до матчу зі “Спортінгом”. Ви – пересічний українець, який щось знає про футбол. Може, навіть дивиться матчі якогось чемпіонату і навіть уболіває за когось там. Ви думаєте:

а) на вулиці холодно;

б) стадіон убогий, без умов і удобств;

в) о 10-й вечора треба буде якось добиратися додому;

г) суперник такий собі, не з топ-5 чемпіонату, а у нас тут не так давно “Ганновер” приїздив і бельгійці з данцями, а у 4 годинах їзди – Київ, де кожного року хтось не гірший за “Спортінг” прилітає;

ґ) скоріш за все, “наші” програють, тобто і порадіти не буде чому;

д) квиток коштує аж до 300 гривень (і це за описане у попередніх пунктах, а не за, скажімо, НСК “Олімпійський”);

е) матч показують по ТБ.

Питання – що, після цих семи пунктів, може змусити пересічну людину піти на цей матч? Любов до футболу? Системно її не існує, хто шизонутий по футболу, всі ті кілька тисяч і пішли. Хтось пішов, бо на його рівні спілкування навіть понтонутися “Спортінгом” – це уже досягнення.

Україна, повторюся, не є футбольною країною. Тому by default має бути ситуація, коли люди не ідуть на стадіон. І від цієї пічки треба плясати. Прийшло 10 тисяч? Вау, круто! Прийшло 2 тисячі? Ну нормально,

От і все. Якщо Україна колись стане футбольною краї\ною, хоча б на рівні Іспанії – тоді можна буде говорити з інших позицій. Поки що підстав для цього не існує.