В оборону Полтави

Відповідь тим, кого чомусь досі обурюють порожні трибуни стадіона імені Бутовського на матчі зі “Спортінгом”.

Давайте з самого початку окреслимо очевидний факт. Україна – не футбольна країна. Не те що в англійському, а навіть в, скажімо, іспанському форматі. Не футбольна. Тут немає любові до футболу як самодостатнього явища. Бо якби так було б – клуби могли б виживати і навіть жити за гроші, зароблені своїм життям. І робили б це аж бігом. Он живуть же – і, очевидно, непогано – кінотеатри. Бо люди ходять. Бо є запит, є цікавість. А до футболу такої цікавості немає.

Чому так сталося – це питання інше. Тут причин може бути багато. Звісно, можна все списати на футбольну владу – хоч нинішню, хоч усі попередні – яка робила і робить все, щоб убити у українців системне бажання любити український футбол. (“Суркісовські” майданчики і неіснуючі уроки футболу – це не робота з популяризації, а профанація і окозамилювання.) Але штука в тому, що вони убивали це бажання настільки довго, що уже виросли покоління, яким футбол не дуже й потрібен. Пограти з пацанами  – можливо, на комп’ютері – ок, ставки – запросто. А український футбол на стадіонах – кому це потрібно?

(Простий приклад – Львів. Одне із “найфутбольніших” міст України. “Карпати” в руках мудака, який взагалі, таке враження, не одбиває дупля, що таке футбольний клуб. А зараз і поготів. “Львів” то є, то нема, а коли є, то ще питання, що це все таке. “Шахтар” приїхав і нічого чи майже нічого не зробив для заохочення публіки. А це центр цілого регіону. Мільйонне місто. Де футбол рівня УПЛ є постійно.)

Одним словом, футбол як самодостатнє явище – в Україні не існує. Не існує ні людей, які були б у ньому зацікавлені, не існує ні протилежної сторони, клубної, яка була б зацікавлена у цих людях. Є невеличкі купки людей, які ходять на футбол зі своїх власних причин – за звичкою, бо родичі, щоб пошизєть у футболках з Гітлєром чи з банером про Гандзюк. Але на них нічого і ніхто не впливає. Вони, по суті, поза контекстом. Вони не є ніякою системою.

А системної тяги до відвідування футбольних матчів у нас немає. Це константа. Аксіома. Як хочте, так і називайте цю об’єктивну реальність.

І от тепер ми переходимо до матчу зі “Спортінгом”. Ви – пересічний українець, який щось знає про футбол. Може, навіть дивиться матчі якогось чемпіонату і навіть уболіває за когось там. Ви думаєте:

а) на вулиці холодно;

б) стадіон убогий, без умов і удобств;

в) о 10-й вечора треба буде якось добиратися додому;

г) суперник такий собі, не з топ-5 чемпіонату, а у нас тут не так давно “Ганновер” приїздив і бельгійці з данцями, а у 4 годинах їзди – Київ, де кожного року хтось не гірший за “Спортінг” прилітає;

ґ) скоріш за все, “наші” програють, тобто і порадіти не буде чому;

д) квиток коштує аж до 300 гривень (і це за описане у попередніх пунктах, а не за, скажімо, НСК “Олімпійський”);

е) матч показують по ТБ.

Питання – що, після цих семи пунктів, може змусити пересічну людину піти на цей матч? Любов до футболу? Системно її не існує, хто шизонутий по футболу, всі ті кілька тисяч і пішли. Хтось пішов, бо на його рівні спілкування навіть понтонутися “Спортінгом” – це уже досягнення.

Україна, повторюся, не є футбольною країною. Тому by default має бути ситуація, коли люди не ідуть на стадіон. І від цієї пічки треба плясати. Прийшло 10 тисяч? Вау, круто! Прийшло 2 тисячі? Ну нормально,

От і все. Якщо Україна колись стане футбольною краї\ною, хоча б на рівні Іспанії – тоді можна буде говорити з інших позицій. Поки що підстав для цього не існує.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s