“Стандарти ББС” для України – це костюм від “Армані” на тому, хто помирає від голоду

Ага, так шо я хотів сказати. Тут от деякі журналоїди в припадках цехової солідарности розказують про настю станко, шо вона, мовляв, носій великої мудрості під назвою “стандарти бібісі” – а ви всі, хто її не любить, пєрхоть подзалупная (ну це конєшно в смислі переносном). Да, так от. Щоб ви знали – вся ця історія із стандартами – це одна ДУЖЕ ВЕЛИКА найобка. На-йоб-ка, повторюю. І ось чому.

(До речі, це не тільки журналістики стосується, а й мовного питання, і багато чого іншого.)

Справа в тому, що ці стандарти були придумані в певній країні, в певному суспільстві, на певній стадії його розвитку. До якого Україні ще рости і рости. Дуже довго. Ну, або просто – довго. І в процесі росту у Україні будуть – уже є – такі проблеми, які тієї ж Британії давним-давно не стосуються.

Простенький приклад. Легко дотримуватися стандартів БіБіСі, бути над схваткою ітд – коли твоя країна:

а) давним-давно відбулася як незалежний геополітичний суб’єкт, має певну – і серйозну – вагу в світі, має беззаперечну незалежність і самостійність;

б) воює на іншому кінці континенту, де навіть у разі поразки тобі абсолютно нічого боятися.

Так, це я про Британію і Кримську війну 1853-1856-го. Коли на кореспондента “Таймс” наїжджали, що він недостатньо патріотично пише про ту війну. Суспільство і навіть влада наїжджала, так. Але, повторюся – Велика Британія тоді була в такій ситуації, що виграй вона битву при Альмі, програй її – на існуванні самої країни це ніяким чином би не позначилося. Взагалі. А в ситому, спокійному і упевненому в тому, що завтра тут не стоятимуть війська Миколи І (чи Адольфа Гітлера) – можна і треба розвивати журналістику, дотримуючись певних стандартів.

(А ось дивіться, яка історія була під час Другої світової, коли Британії РЕАЛЬНО загрожувала небезпека окупації:

“Під час війни Вільям Джойс із території Німеччини вів пропагандистські передачі англійською мовою, спрямовані передусім проти Британії. На Альбіоні називали цього журналіста Лорд Гав-гав. 1945 року він потрапив до рук британців і був засуджений до страти. А між тим він ніколи не був підданим британської корони (народився у США, а 1940 року втік до Німеччини), не брав до рук зброї, ба, навіть був інвалідом. Ця людина просто займалася журналістикою — щоправда, на рівні «розіп’ятого хлопчика» та «масових поховань вагітних жінок». Цього для британського судочинства вистачило”.

Ну як?)

Україна 2014-2017 – це країна, яка лише бореться за своє існування. І ця боротьба відбувається в такий час, з такими хиткими шансами на перемогу – що будь-який фактор має значення. Для вас, може, секрет, що по всій нашій країні багато хто відмазується від армії, просто ховається – бо “це не моя війна”? Так я вам скажу, що це таки так. І на патріотичній Галичині, і на Закарпатті, і на Донбасі, який постраждав, і в сусідніх із зоною АТО областях. Всюди. Людям, суспільству потрібен певний стимул. Їм треба пояснювати, їх треба агітувати і таке інше. Без цього нікуди. І так, навіть демонізувати ворога.

А не гратися у “мову ненависті”, у “не наші, а українські”. Як показує практика – та тієї ж України столітньої давнини – якщо “українські” це “не наші”, то “нашими” рано чи пізно (з нашими зрадницько-колаборантськими традиціями це скорше рано) стануть окупанти. Це не вигадка, а сувора правда життя. Життя тих, хто 1917-1918-го упевнено тримав нейтралітет – а потім потрапив у більшовицьку м’ясорубку.

Україна зараз тільки формується, як незалежна країна. Тобто проходить той період, який Велика Британія пройшла століття тому. І не тільки вона, а й навіть значно молодші США. Вони цей етап давно пройшли. А ми – ні. І в мовному сенсі – як Польща чи Франція, у яких питання домінування своєї мови давно закрите. А у нас – ні. Ми тільки боремося за своє існування – як держава, як нація, як народ, як носій мови.

І гратися в цей момент із бібісішними сірниками – воно, звичайно, можна. Особливо коли ти знаєш, що у разі випадкового підпалу хати ти, на відміну від усіх інших, спокійно втечеш до іншої хати. То чому б не поекспериментувати, правда? Не своє, не шкода ж.

А мені – шкода. І хорватам було шкода в 90-х. Це не я сказав, а Віталій Портніков в ефірі “УкрЛайфТВ” – отут, дивитися з 57:56. Так от, він розповів там, що під час війни майже всі видання (крім одного, фінансованого Соросом) підтримували Франьо Туджмана. Бо Хорватія тоді була в точно такій же ситуації, як зараз Україна. Але! Коли війна завершилася, і питання існування Хорватії і виживання хорватів було зняте з порядку денного – ця підтримка моментально вивітрилася. Бо тоді, коли ти не переживаєш за те, чи завтра прокинешся в своїй країні – можна і треба займатися “стандартами бібісі”.

А коли на кону – доля країни, гратися в ці ігри дещо безглуздо. Як безглуздо витрачати останні копійки не на їжу, а на дорогі шмотки. Бо все одно, в чому ти лежатимеш в труні, померши з голоду – в драному старезному піджаку, чи в шикарному костюмі.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s