Як я убив Алана Парсонса

Кажуть, що є така штука, як ностальгія. Це коли людина починає згадувати минуле, зітхати за тим, як тоді класно було (а зараз погано), бла-бла-бла.

І саме через ностальгію у нас такий великий відсоток тих, хто не відштовхує радянське минуле, а, навпаки, тягне його до себе (і до нас) в 21-е століття – бо ж вони асоціюють свою молодість із тими часами, тобто для них автоматично епоха, коли хуй стояв, є позитивною, а нинішня, коли треба на скромну пенсію лікувати простатит, негативною.

У мене теж є почуття до минулого. Але воно називається не ностальгією. Точніше, це ностальгія – але не за моїм минулим. А за тим минулим, якого у мене, у нас всіх чи майже всіх не було.

Колись давно, році в 1987-му (чи 1988-му, не пам’ятаю точно, але це було за Горбачова), батьки купили наш перший магнітофон – “Весна-212-1”. Така здорова бандура, власне, ось, один в один з нашою.

Випускалася вона у нас в Запоріжжі, на однойменному заводі “Весна” – всі, хто приїздять до ЗП поїздом через Нікополь, можуть бачити ці 5 чарівних букв в районі станції “Дніпробуд-2”, там, вдалині, за станцією видніється багатоповерхівка завода. Який взагалі-то клепав якусь шнягу для оборонки, а прикриттям були саме отакі касетники.

З магнітофоном батьки купили якусь касету. Може, в нагрузку продавали, не знаю. (Тут треба зробити паузу і пояснити тим, хто уже не застав цього явища, що таке “в нагрузку”, але я не хочу. Ось вам коротеньке пояснення, і йдемо далі.) На касеті було щось записано, причому не кустарним способом, а це була фірмова касета “Мелодії”. На голубенькій такій обкладинці було написано щось незрозумілою мені мовою – я вчив в школі німецьку, а про англійську знав, що вона існує, і все, – то я не особливо переймався і, здається, навіть не слухав її. А при нагоді записав на неї з телевізора “Песню-88”.

Тільки значно пізніше, пригадавши ту назву і обкладинку, я дізнався, що касета була отака.

Саме поверх цього альбому я записав “Песню 88”. Нате, послухайте, що там було на цій касеті. А ось що я записав туди.

І це не тому, що я був такий вже фанат радянської естради. Я просто не знав іншої музики. Та й як я міг її знати в маленькому степовому селі? Для мене не те що Alan Parsons Project – можливо, і Beatles тоді нічого не сказали б. (Це зараз мій син вже з перших акордів впізнає пісні Black Sabbath і питає у свого хрещеного батька, “а коли дядько Оззі приїде в Київ з концертом”.)

Тоді це мене зовсім не бентежило – бо, повторюся, я просто не знав про існування іншого світу. Але тепер, коли, уже в дорослому віці, я зрозумів, скільки і чого пройшло повз мене, повз мої вуха і очі…

Днями дізнався, що скорпівський White dove – це кавер пісні однієї угорської групи. Зацікавився, поліз шукати інфу. Виявилося, що ця пісня ще 1969-го написала. “Гм, – подумав я, – 1969-й рік. Цікаво, а що ж тоді в світі було популярним”. А ось що. Почитайте тут за лінком список пісень. Дочитайте до самого низу, там згадуються радянські хіти того року. Порівняли? І як вам?

Так от тому у мене і немає ностальгії. Бо кожного разу, коли щось там у мені починає згадувати роки мого дитинства – переді мною виникають отакі от списки. Списки того, про що ми навіть не здогадувалися через те, що жили у закритій від світу, забитій, відсталій і примітивній країні, яка змушувала отаких от простих громадян (яких була абсолютна більшість із 280 радянських мільйонів) зациклюватися на своєму, вторинному і гидотному, контенті – бо доступу до іншого просто не було.

Саме тому всю мою ностальгію давно витиснула із серця злість. Злість за викинуті під пам’ятник Леніну роки. Злість на піонерський галстук, яким замінили нормальне людське дитинство. Злість на девятемая, коли ми мали, як дураки, стояти у піонерських салютах біля могили невідомих нам солдатів, коли повз нас проходили “ветерани” із жовтенятськими значками і жінчиними нагородами. Злість на нічні черги, на убогий одяг (я не дивлюся свої дитячі фотографії, бо немає ніякого бажання їх дивитися; колись хотів зробити такий косплей – взяти свою фотку грудня 1985-го року в ЦПКіВ “Дубовий Гай” і зробити там же фотку Богдана в такому ж віці, але потім уявив, як це виглядатиме, ота моя світлина, то відразу передумав), на гонитви за елементарними речами, які “викинули у продаж”, на суспільство і державу…

Пробач мені, Алан Парсонс. Я ненавмисне. Мене змусили. Але мій син цього уже не повторить. Він живе в іншому світі. І слава Богу. А про той я йому навіть не розповідаю. Хай живе майбутнім, а не минулим – до того ж таким минулим.

Я убив Алана Парсонса заради Міхаїла Муромова – а в його голові живуть Оззі Озборн і Святослав Вакарчук, Еліс Купер і Лесик Сам. До речі, пісню останнього він мені наспівав – каже, тату, включи отаку от пісню. Мій 7-річний син приносить мені нову, свіжу музику. Як це прекрасно! І як добре, що ми з ним живемо в 2017-му році, а не в 1988-му.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s