Українська мова – проблема в галицизмах чи відсутності змін?

Днями бачив пости (так й так періодично трапляються) про те, що, мовляв, українську мову намагаються засмітити невиправданими запозиченнями із західноукраїнських діалектів. “Качумай свої галіцизми”, сказав у своїх “Блєску і ніщєті підарасів” Митець. Тільки, звісно, культурно і цензурно. Але суть була саме таке.

Так я шо оце подумав. А давайте проведемо з вами такий невеличкий експеримент. От закрийте очі і уявіть, що зараз 24 серпня 1991-го. Тільки-но на київській вулиці Кірова Верховна Рада УРСР проголосила незалежність і створення нової держави – Україна. Державу створили, але (уявляємо далі) – мови немає. Мови літературної. Ну от так сталося. Щербицький дозволу не дав, а після нього не встигли. Одним словом, діалекти є, говірки є – а унормованої, кодифікованої і т. ін. літературної мови зась.

Або є, але така, що страшно на люди показувати. Ну тобто (ми все ще уявляємо, не забувайте) це така “російська мова з невеличким акцентом” – щоб старшому брату було зручніше. Наприклад, фраза “Три недели назад я уехал к себе домой” звучить цією “літературною українською мовою” так: “Три неділі назад я уїхав к себі домой”.

Одним словом, нормальної літературної мови – немає. І треба її швидко зробити – бо як така велика держава і без своєї мови. Літературні мови, якщо хто не знає, це явища штучні, вони не виникають спонтанно – а робляться руками певних людей. Але, при всій штучності, робляться вони зазвичай на якомусь реальному підґрунті. Різні бувають ситуації, але в цілому – отак.

Тож тепер давайте уявимо, на основі яких діалектів та говірок буде створена ця “українська мова 1991-го”. (Тут ми беремо такий залізобетонний допуск, що мову робитимуть не вчорашні полум’яні укррадфілологи, а нормальні люди.)  Так от я вам скажу, що ця мова буде створена аж ніяк не на базі тих діалектів і говірок, що нинішня, реальна “сучасна українська літературна мова”. (В лапках, бо це така назва. Будете знати і дітям переказувати.)

Чому? Та тому, що тоді, за два століття до нинішніх часів Полтавщина була значно українськішою, ніж 1991-го. А Галичина – менш українськішою. (Ще й політично-адміністративно відірваною від великої України.) Літературна мова – це перш за все інструмент інтелігенції, письменників. І тоді, в першій половині 18-го століття Полтавщина (і Слобожанщина, до речі) була таким собі письменницьким центром.

А 1991-го? В тім-то й річ, що ні. Тому було б дуже дивно створювати мову там, де вона не потрібна вищезгаданим верствами, бо їх просто немає. А на Галичині – потрібна. Тому я переконаний, що “українська мова 1991-го” була б створена на базі правобережних та галицьких діалектів. І звучала б вона дещо інакше.

Бо центр українськості, центр української мови за ці століття змістився на захід. І зараз – що б там не казали про Київ, який нібито українізується, особливо після Майдану-2013/14 – знаходиться саме там. Бо саме там українська мова побутує в містах. А на Лівобережжі та навіть почасти Правобережжі – не побутує (в достатньому обсязі). А літературна мова – це мова перш за все міська, це мова міста, міських реалій, міських тем, форм і розмаїтості. Особливо в 20-му столітті.

І нічого дивного, неприродного чи страшного немає в тому, що в літературну мову лізуть (правда, ніким не фіксуються, бо фіксувати немає кому – 150-річні мовознавці, які ще Хрущова отаким-во пам’ятали, на це діло давно забили великий і товстий болт, а молодь, ну хоча б 100-літню, до цієї кормушки, яка називається Академія наук, не підпускають) діалектні словечка саме із західної частини України. Просто там розмовна мова живе і розвивається, а в лівобережних містах розвивається дещо інші мовні явища. Скажімо, суржик. Чи взагалі український варіант московитської мови, який до цього тексту не має ніякого відношення.

Саме тому в активному неофіційному вжитку (як ото люди неофіційно працюють, без трудових книжок; тут мова нічим не відрізняється від своїх носіїв, хе-хе) є і будуть “летовища” і “світлини”, “наразі” і “слухавки”. Бо вони живі. А одне із джерел поповнення літературної мови – це якраз і є жива розмовна мова, себто діалекти, говірки, койне і таке інше.

Я знаю в чому проблема такого настороженого ставлення до подібних явищ. Нас зі школи привчали, що мова – це така статична наука, як от, скажімо, географія. Ну, відкрили всі моря і океани, уже точно відомо, що Сагарматха – найвища гора в світі, вищої від неї немає ніде, бо всі куточки світу вже обнишпорили учені. Так і мова – все давно вивчено і розібрано, нічого не міняється і не може змінитися. Ну чого б то, питається, “апельсину” ставати “помаранчею”, а “вертольоту” – “гелікоптером” чи “гвинтокрилом”?

Так от, любі мої, того, що мова – це таке саме динамічне явище, як якась електроніка. (І географія як наука, до речі, теж змінюється.) Просто українською мовою ніхто до пуття не займається. Інакше б ми тримали в руках регулярно перевидані словники, в яких рік за роком з’являлися б нові слова – наприклад, “тітушки”. Або “Майдан” – у значенні “велике зібрання народу”, а не просто “велике незабудоване місце” чи “базарна площа”, як у підрадянському словнику.

Отже, не на засилля галицизмів треба нарікати – а на те, що Академія наук не займається літературною мовою, не відповідає викликам часу і взагалі незрозуміло навіщо існує. От у чому проблема української мови – у тому, що її офіційна літературна форма застрягла на рівні 1980-го року, і нині кожен дроче, як він хоче, починаючи із “скрипниківських” викрутасів СТБ і закінчуючи відвертими русизмами. Я вже не кажу про проблему адекватної транслітерації іноземних власних назв – зокрема, “проблеми букв ґ-г-х”. От з цим треба боротися – із замшілістю тих, хто має відповідати за літературну мову, оновлювати її, осучаснювати і взагалі слідкувати за її поточним станом. Як у Максима Тадейовича сказано – “не лінуйтесь доглядать свій сад”. Наш сад заріс бур’янами, і до них всі уже так звикли, що якась несподівана квіточка викликає трохи дикувату реакцію.

P.S. Ну, і, в кінці кінців, не забувайте про той простий факт, що саме наявність Західної України вберегла нас від участі Білорусі. Ось вам недавні дані звідти: “В Гомеле действует 1 гимназия, в которой несколько классов учатся по-белорусски; в Гродно учатся по-белорусски 13 школьников, обучение ведется в 2 средних школах; в Витебске нет ни одного класса с белорусским языком обучения; в Могилеве 1 школьница в 4 классе учится по программе с белорусским языком обучения.” Це, щоб ви розуміли, обласні центри. Порівняйте навіть з найгіршими часами незалежної України. Ну як? Отож-бо й воно.

Advertisements

One thought on “Українська мова – проблема в галицизмах чи відсутності змін?

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s