“Ми і подумать нє моглі”. Як ВІЛ прийшов у совятник ще при Брежнєву

Історія про те, чому в СРСР жилося так чудово і спокійно.

Прочитав у френдеси коментар, ось такий.

272861771_5070109786372719_6219707329646372077_n

І подумав, що ви, совколапотники, “подумать не могли” тільки тому, що вам ніхто не розказував про все, що НАСПРАВДІ відбувалося у СРСР.

Ось, наприклад, ВІЛ. Що ми знаємо про початок епідемії ВІЛ в СРСР? Що все почалося при Горбачову (багато хто ще й додасть – “через його Перестройку падлючу!”). А насправді?

А насправді історія значно цікавіша. І стосується – ви не повірите – мого рідного міста. Так, саме із Запоріжжя поїхав на роботу у Танзанію чи то військовий інженер, чи то військовий перекладач (тут є різні варіянти) Володимир Красічков.

Як він там у Танзанії працював – невідомо, але зв’язки міжнаціональні налагоджував непогано. Зокрема, і інтимні. Під час одного із таких контактів товариш Красічков і підхопив, непомітно для себе і свого ануса, ще дуже мало відому тоді інфекцію. “Свого ануса” я написав тому, що товариш із Запоріжжя був пасивним гомосексуалом – а анальний секс, як відомо, сприяє поширенню ВІЛ через конструктивні особливості цієї частини тіла (на початках історії цієї хвороби у світі аж настільки сприяв, що її навіть вважали “чумою геїв”). Про особливості погугліть і почитайте самі, я не про це.

А про те, що, повернувшись додому, на батьківщину року 1984-го орієнтовно – товариш Красічков продовжив експериментувати в області гомосексуального сексу. І мав за приблизно рік близько 30 партнерів. Причому – самі розумієте, в СРСР навіть гетеросексуального сексу не було, що вже казати про гомосексуальний, тож партнерів йому довелося добирати у складних умовах. І товариш Красічков не знайшов нічого кращого, як “скуплятися” у військовій частині. А це означало, що інфіковані ним солдати (всього за рік у совку інженер/перекладач інфікував 30 осіб) роз’їжджалися по усьому Союзу.

Так що на 1985 рік ВІЛ-інфіковані уже вовсю гуляли по “найкращій у світі країні”. Але про то ніхто не знав, люди спали спокійно – поки у них не виявляли якісь несподівані симптоми. А у кого не виявляли – ті і далі спали спокійно. І вірили, що все нормально.

Але ви мене спитаєте – причому тут Брежнєв, якщо 1984-го уже Черненко правив совком із лікарняної палати? А в тому, що хоч товариша Красічкова часто називають “нульовим” пацієнтом – таким, скоріш за все, він не є.

А є ним звичайний робітник із Калмикії. Який служив на флоті. І 1982 року зі своїм кораблем зупинявся в Конго. Тому, яке тоді було Заїром. А столиця Заїра Кіншаса – це було дуже відоме місто проституток. Як пишуть знаючі люди, їх можна було зняти за ціну від нуля до трьох долярів. Як це “від нуля”? Це так, що ти купив собі в порту банку пива, випив – а банку потім віддав проститутці як оплату (ну, цінилися навіть такі штуки у певної категорії кіншаських проституток).

От цей мореман там собі і підхопив ВІЛ. Приїхав додому того ж року, очевидно, демобілізувавшись – уже із вірусом. Одружився. Передав ВІЛ дружині. Та інфікувала дитину – в утробі ще. Дитина невдовзі після народження померла, але! Встигла побувати у дитячій лікарні.

А і лікарнях у СРСР, ви маєте пам’ятати, а хто ні – розказую, що одноразових шприців (та і не тільки шприців) не було. І діткам кололи ліки одним і тим самим шприцем. В найкращому випадку – прокип’ятивши. А, може, й ні…

Так через деякий час, уже в часи Перебудови, в столиці Калмицької АРСР РРФСР СРСР – “розпочалася” знаменита історія масового зараження дітей ВІЛом. (Он нагорі фото із елістинської лабораторії, де виявляли ВІЛ.) До речі, там теж була своя додаткова фішка. Калмикія – регіон скромний (там, кажуть, асфальтова дорога до Елісти з Московії тільки в 70-х роках була прокладена), тож сильно хворих дітей лікарі відправляли у інші регіони РРФСР, сусідні, але не тільки. Але в сусідні, звісно, більше. Так ВІЛ пішов гуляти по Кубані, Донщині, Ставропіллі…

Але “ми даже подумать о таком нє моглі”. І жили собі спокійно. А як хто помирав – то записували там щось, власне кажучи, якусь хворобу, яку провокував уже СНІД, та й по всьому.

Отака вам історійка. Це я вже не кажу про те, що Андрій Чикатило був аж ніяк не першим серійним убивцем-маніяком. Але хто в радянських газетах писав про Іонесяна-“Мосгаза”, про дядю Толю Сливка? Ніхто. От і “подумать нє моглі”…

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s