Історія із життя людини, перед якою світ стояв на колінах, і яка доживала життя у країні-в’язниці через нещасливий збіг обставин.

Подивіться.

Ну, такий собі звичайний будиночок десь у Європі, еге?

Скромний такий триповерховий будиночок. Схоже, що десь на півдні Європи, правда?

На березі моря.

Неподалік від Флоренції.

Будинок як будинок – скажете ви. Чи мало таких у тих Італіях?

Немало. Але цей – особливий. Принаймні, для України.

Це місто В’яреджо, via Carducci 25.

Цей будинок сто років тому мав свою власну назву – Villa Salomea. Salomea – це на честь її власниці.

Власницю цієї віллі справді так звали. Саломеа. Соломія. Соломія Крушельницька.

Я не буду вам розказувати, хто це така – ви і без мене чудово знаєте цю легенду світової оперної сцени. Я просто хочу, щоб ви уявили, наскільки вона була популярною, що купила цю віллу за власні гроші, а не за гроші чоловіка (який, на секундочку, був юристом і мером міста).

І от у цьому будинку вона жила уже після завершення кар’єри, після смерті чоловіка (той помер 1938-го). А в серпні 1939-го приїхала до України. До польської частини України, звісна річ. У її рідний Львів, місто, де вона закінчила консерваторію – і звідки почався її великий шлях у світ.

Там же він і завершився – бо через початок Другої світової, через окупацію спочатку совєтськими садистами, а потім німецькими нацистами пвні Соломія не змогла повернутися додому, у В’яреджо. Більше ніколи не змогла. Бо після завершення Другої світової Крушельницька змушена була залишитися.

Але – ви не повірите – вона деякий час була у рідному Львові іноземкою, громадянкою Італії. А радянське громадянство їй не давали. Закрили її в УРСР – а громадянства не давали. Врешті, паспорт таки дали. В обмін на віллу Salomea. Так, вона була змушена переписати цей триповерховий будиночок на радянську державу, та тут же продала будівлю (відсипавши Крушельницькій якісь копійки). І, змилостивившись, дала пані Соломії паспорт.

А за місяць до смерті комуняки нарешті дали їй звання професора рідної консерваторії…. Попередньо обібравши її, як липку.

А ось іще один будинок. Цей багато хто з вас знає – бо це Львів, зовсім поруч, через дорогу від парку імені Франка. На вулиці імені Соломії Крушельницької. Тут вона жила, приїжджаючи до Львова. Жила у своєму власному будинку. Вона, зірка планетарного масштабу, могла собі дозволити купити будинок і у В’яреджо, і у Львові. Причому львівський будинок вона придбала усього через 10 років після завершення консерваторії, 1903 року. (Віллу у В’яреджо – 1910-го, уже після весілля.)

А потім, після початку Другої світової, коли совєти (які, за їхніми ж власними словами, участі у цій війні не брали ще майже два роки), окупували Львів – вони націоналізували цей будинок. Тобто просто і нахабно відібрали його у власниці. Як зараз на Донбасі.

Відібрали, залишивши їй із усього будинку одну квартиру, де вона і доживала свого короткого (померла 1952-го, проживши у повоєнному Львові усього сім років) радянського віку. Суперзірка, легенда, кумир мільйонів. У якої клятий комуняцький режим відібрав майже усе, включно із можливістю жити у вільному, цивілізованому світі. Уявляєте, як їй, після років життя – і якого життя! – у Італії, у інших країнах (вінчалася вона взагалі у Аргентині) було жити, доживати у нещасному, змученому, зрадянщеному, змосковщеному Львові…

Какую страну потєрялі. Еге ж?