Учора збірна Московії з хокею шокувала публіку (українську, зокрема) своєю ігровою формою. Втім, нічого шокуючого особисто я тут не бачу.

Форму ви уже побачили. А я поясню, чому мене тут нічого не шокує.

Багато хто досі вірить у маячню про “братні народи” чи навіть “один народ”. Хоча насправді ми з московитами давно розійшлися у різних напрямках. Різних, але – “братні народи”, і тут я без іронії практично – дуже схожих.

Справа в тому, що ми після Революції Гідності ідемо до свого історичного коріння, до України, тієї, яку ми собі бачимо, уявляємо, яку хотіли б бачити ще 100 років тому, яку, скажімо, змальовував у своїх геніальних творах Василь Кожелянко.

Але справа іще в тому, що вони – теж ідуть у тому самому напрямку. Просто у нас наша ідея, наша держава – це Україна. А їхня – це СРСР. Згадайте – що у нас головне свято року, головне свято держави? День Незалежності. Як у США, у Польщі. А у них головне державне свято – “Дєнь Побєди”. Наша ідея ґрунтується на незалежності країни, їхня – на “Великій Вітчизняній війні”.

І нехай вас не бентежить певна атрибутика з дорадянських часів, яка використовується нині у Московії – прапор там, герб. Їх не міняють з однієї простої причини – це буде гра на руку комуністам. Якби не це – уже б поміняли, як гімн. А замаскувати під тимчасовість (як Волгоград “перейменовують” на один день в році у Сталінград, як оцю форму начепили на честь якогось там ювілею “нашего” хокею – “нашего”, розумієте?) – це уже запросто.

Але я насправді хотів сказати не про це. А ось про що.

Оці от пацани, які грали у формі з написом “СРСР” – вони ж не розуміють, що це таке. А це справжні кайдани. Справжні-справжнісінькі. Але їм поки що не доходить. Поки що. Поки – не дійдуть до них.

Я думаю, ви не слідкуєте за подіями на Московії. А я іноді з певних причин заглядаю. І от що я вам скажу. Там зараз узялися за таку начебто абсолютно аполітичну верству населення, як репери та стендапери. Одного уже закрили, пише слізні листи, що йому капєц у СІЗО і тим паче на зоні. Інший – той самий Моргенштерн, якого і в Україні слухають залюбки – утік в Дубай. До речі, зверніть увагу, він так браво виступав проти України в інтерв’ю Гордону, а про Московію і не пікнув, коли йому хвоста прищемили. Пам’ятаєте анекдот про “вийти на Червону площу і крикнути, що Рейган – підарас”? Отож-то.

Так от. Ні для кого не секрет, що путінська Московія упевнено мутує у напрямку СРСР – почасти брежнєвського, почасти сталінського. Але коли говориш таке загальне – “мутує у напрямку СРСР” – то це нічого особливо не пояснює. Ну, мутує. Ну, погано.

А от коли ти бачиш цей процес в деталях… СРСР – для тих, хто не знає, розкажу, для тих, хто забув, нагадаю – був справжньою тоталітарною державою. А тоталітарна держава, вона відрізняється тим, що прагне контролювати все і всіх. Згадайте, як пресували не те що якихось там антирадянщиків – а й цілком прийнятного Висоцького (підіть пошукайте у його піснях антинрадянщину, то ж чистий Моргенштерн того часу був). Або як смажили “Рагу із синього птаха”. (Це, хто не пам’ятає чи не знає – самі нагугліть.) Навіщо? Бо могли. Бо така була установка – усі тримати під контролем.

От дивіться приклад. Моргенштерн у свій час заявив, що “а не дахуя лі бабла на усі ці ритуали дев’ятемайські витрачається”. Не піддаючи сумніву саме свято. Згадайте, як його зачмурили різні (псевдо)громадські організації – які на підсосі у ФСБ. Або дизайнер Артемій Лєбєдєв – який розкритикував уродські радянські пам’ятники, присвяченій Другій світовій. (Вони і справді уродські.) І на нього спустили псів, навіть у вигляді суду. І, думаю, не тільки – бо чого б то він так борзо взявся знімати відоси у форматі “Огляд актуальних подій із обов’язковим озалупом опозиції, західників і Заходу”.

А у нас – ну скаже хтось, що “нахуя той парад на День Незалежності” чи щось таке. Ну нагнуть йому матюків точно такі ж люди в соцмережах. Хто там буде його пресувати? Кому це в демократичній країні треба? От вам і різниця між нами і ними.

Так я про що. Репери ще років 20 тому (якщо вони тоді існували) – були взагалі поза увагою влади. Років 10 тому їх помітили, але й тільки. Знаєте, чому? Бо були справи важливіші. Скажімо, рокерів підім’яти. Чи кіношників. А з часом, коли “ще-вроді-як-авторитарна-але-уже-із-цілком-тоталітарними-замашками” машина підім’яла тих – вона абсолютно прогнозовано зайнялася і цими.

А потім займеться взагалі дітьми. Ви що, не пам’ятаєте, як то було в СРСР? Ну, тоді почитайте. Займеться, обов’язково займеться. І оцими от хокеїстами – теж займеться. Вони зараз гордо носять форму з написом “СРСР”, а колись – і значно раніше, ніж вони думають – ця форма приросте до їхньої шкіри так, що не відірвуть. І будуть вони грати не в НХЛ (чи навіть не мріятимуть про НХЛ), а у себе в Воскрєсєнсках. Чому? А бо (влада) може. Бо тоталітарна влада завжди прагне контролювати усе. І усіх.

Так що і ми, і вони ідемо за одним і тим же вектором. На якому написано “додому”. Просто дім у кожного свій. У нас – Україна. Вільна, демократична, де можна жити і не боятися. А у них – СРСР. Де боятися змушений. Тому що.

А діти рабів, натягнувши ті светри, і не розуміють поки, що вони натягнули не светри – а кайдани. Нічого, зрозуміють. Тільки зрозуміють це тоді, коли буде уже пізно. Як зрозуміли, що все, гайки, ті українські солдати, які на початку 1918-го, коли комуноїди наступали на Київ (і водночас піднімали повстання на “Арсеналі”, як другий фронт), заявляли, що вони “поза політикою” і нікого підтримувати не будуть. Але зрозуміли занадто пізно.

Втім, це уже не наші проблеми. Наша проблема – зробити так, щоб тут ніколи знову не було тоталітаризму. Хоч чужого, хоч свого. А те, що вони там скочуються в цілком собі радянський тоталітаризм – так кожен отримує те, на що заслуговує. Хочуть в светрах “СРСР” вишивати? Будуть сидіти на цепу – бо це іде в комплекті. “В нагрузку”, вибачте за радянський старояз.