Позавчора, 22 листопада, на Філіппінах померла людина, яка забрала із собою у кращий зі світів ціле століття.

ХІХ століття. Бо 124-річна Лола Франсіска Сусано, якщо вірити документам, до своєї смерті була не просто найстарішою живою людиною на планеті.

Вона була останньою із тих, хто живе поміж нас – народженою у позаминулому столітті. Столітті, яке починалося масштабними наполеонівськими війнами, а завершилося Belle Époque, “прекрасною епохою”, можливо, найідеальнішою в історії людства – коли зійшлися докупи технічний прогрес, економічний розвиток і мир у політичних відносинах.

Все це, звісно, умовно – і невдовзі, усього лиш через 13,5 років, у світі розпочалася Велика війна, названа пізніше Першою світовою. Війна, яка спровокувала Другу світову – і ті буремні три з половиною десятиліття повністю перекроїли політичну мапу світу. Забравши разом із тим процесом десятки мільйонів життів. Тих життів, які народилися і жили у “прекрасну епоху” і мріяли про прекрасне майбутнє.

А Франсіска Сусано – вижила. І дожила аж до наших буремних днів, коли збожеволілий світ знову стоїть на порозі світової війни, війни, яка теоретично може взагалі знищити планету Земля. І – давайте зізнаємося чесно – кожен з нас, хто має здатність задумуватися і пам’ятати, кожен з нас рано чи пізно, хоч на одну секундочку замислювався про те, а як же було гарно у ту прекрасну епоху. Епоху, коли світ ще не знав, що таке – світова війна.

Звісно, цей текст – певною мірою ностальгія за тим, чого я ніколи не бачив і не знав. Це бажання жити у світі, де з’являються революційно нові засоби пересування і будуються ефектні будинки. Це бажання жити у світі Ілона Маска і Стіва Джобса, а не Сі Цзіньпіня, Володимира Путіна чи Олександра Лукашенка.

У світі, який 22 листопада 2021 року остаточно закрив за собою двері. Прощай ХІХ століття. Прощай, Belle Époque.