Такі дати, як учорашня, сподвигають на філософські роздуми. Тим паче, подумати є над чим.

От дивіться. Читаю я у свого френда пост про те, що одна із українських політичних партій, яка позиціонує себе як патріотична, проукраїнська “і вот ето всьо” – після публікації звіту про розслідування “вагнергейту”, після офлайн-виступу Бурби у Савіка Шустера, розкритикувала не владу, а якраз Бурбу. Мовляв, це він і є той самий московський крот, про якого він же сам і говорив.

Написав, значить, френд пост. В коментарі прийшов, наскільки я можу судити, прихильник тієї політсили – і завів традиційну шарманку “навіщо ви розколюєте патріотичний табір”. І отут включаюся нудний і дотошний я.

Розумієте, в чому річ. От є смисли – а є форми. Знаєте, як було реєстрове козацтво і низове. Низове – це і був смисл козацтва. В козацтві ж, якщо говорити дещо метафорично, який смисл? Воля, незалежність, право на… на владу, вибачте за згадку про ту гидотну передачу на “Г+Г”. Тобто от є я – і я тут вирішую. Або є багато таких “я” – і це ми, і ми теж вирішуємо.

А реєстрове – це про форму. Про вивіски. Як про сурковську “суверенну демократію”. Тобто взяли певну структуру, обізвали її козацтвом, дописали (ну, щоб пояснити, чому ж воно теж козацтво, але дещо відрізняється) прикметник “реєстрове” – і отак от тепер. І багато хто досі й плутається – і то козаки, і це козаки. Бо – вивіски. Форми. Але не суть.

От так і в нашій історії. Багато хто дивиться на вивіски, на форму – і робить висновки, що і суть така ж. А насправді вона зовсім інакша. З тих чи інших причин. Ну, склалося так. Або склали. В амбарну книгу. Буває ж таке? Буває. Ну от.

Так я до чого. От є патріоти низові, а є реєстрові. І різниця у них приблизно така ж. Можливо, це взагалі ідеальна історична аналогія. Не знаю. Мені здається, що як мінімум синонімічна. І от народ, той, який не розбирається в сортах козаків чи патріотів – мішає усе це до однієї купи. Вивіски ж однакові.

І от на основі цих вивісок робиться два таких висновки.

1. І ті, і ці – патріоти.
2. І ті, і ці – мають єднатися.

І це начебто правильно. Якщо дивитися винятково на форму. Але штука в тому, що є і суть.

А суть, вона у тому, що єднатися під вивіску – це уже проходили. Уже єдналися, скажімо, під вивіску “Ющенко”. Ви пам’ятаєте, чим усе закінчилося? Буквально за неповний рік. Між іншим, усі наші біди звідти, з ТІЄЇ САМОЇ пресухи Зінченка. Якби не вона, точніше, якби не те, що до неї призвело – такого, як є нині, не було б. Просто не було б. Можете спорити, доводити протилежне – це той рідкісний випадок, коли я залишусь при своїй думці, що б ви не казали. Якби не було того розколу 2005-го – не було б війни 2014-го.

(Втім, він був закладений ізначально, як ми тепер розуміємо. Тож для простоти можна вважати, що війна була неминуча, та й по всьому.)

А все чому? А тому, що – форма. Вивіски. Ви пам’ятаєте, яким був шок – я думаю, і у самій “Нашій Україні” – після результатів виборів 2006 року? Не від того, що ПР виграла – це якраз було зрозуміло, альтернативи у совкостадній частині соціуму не було. Шок – я чудово пам’ятаю тональність тодішніх ЗМІ – був від результатів у помаранчевому таборі. Оця катастрофічна поразка НУ на фоні результату БЮТ.

А тепер згадайте, хто голосував за Тимошенко? Що, “врагі наши”, заслані казачки? (Так у нас і Придністров’я свого тоді не було, це у Молдові так голосували – возили додонівські жителів того ПМР у неокуповану частину країни на дільниці, де ті голосували “правильно”. У нас не так. У нас за БЮТ голосували ті, хто ще за півтора року до – голосував за Ющенка. Бо – вивіски. Бо – красиво подали. Бо – Зінченко з його “любими друзями”. Бо – на ковзанах каталася ефектно (Забули? Пхе. А я пам’ятаю) і на розкладачці там типу дрихла. 

А результатом виборів-2006 – стали вибори-2010 – які уже безпосередньо передували, не за часом, а за логікою розвитку ситуації, війні. Без-по-се-ред-ньо. Я уже не раз говорив – механізм усього того, що було 2013-го і далі – він був запущений 17 січня 2010 року. 

І знов-таки – вивіска. Хто голосував за Тимошенко? Донбасяни? Жителі “її” Дніпропетровщини? Ніт. Голосували ті, хто за 5 років до того обрав Ющенка. Тобто люди, які обрали того, хто повернув пам’ять про Голодомор на найвиший рівень, хто повернув українську мову в кінотеатри, хто літав у Тбілісі, тоді, коли це було нашими дальніми подступамі (і не треба зараз казати, що “хто тоді знав” – знайдіть в інтернетах обкладинку “Українського тижня” за ті буремні дні серпня 2008-го і подивіть, ЩО там написано. А там було чітко написано (і ще й красиво візуалізовано) – “Наступною буде Україна”. Це, повторюю, друга половина серпня 2008-го.

І от люди, які орієнтуються на вивіски, форму – вони після серпня 2008-го проголосували не за того, хто поїхав захищати кордони України в Тбілісі, а за ту, хто поїхав здавати їх у Москву (і хихотів над тупим гебешним жартом тупого гебешника). Із суто патріотичних міркувань – бо форма. Вивіски.

Для тих, хто забув навіть це – я просто нагадаю, скільки людей із тих, хто голосував за Порошенка на президентських виборах 2019 року – тоді ж, того ж року, через кілька місяців опісля, проголосував за “Голос”. З тих-таки міркувань і з тієї ж таки причини.

Ви бачите результати, наслідки цього акцентування на формі, а не на сут? Вам уже достатньо прикладів? Дякую. Переходимо до головного.

Розумієте, об’єднуватися можна і треба. Але – не навколо вивісок. А навколо суті. Причому відразу попереджу – “Україна” це не суть. Взагалі не суть. Це аксіома. Це такий базис, який просто не обговорюється. Фундамент, який має бути в принципі, незалежно від того, ЩО ти хочеш від свого будинку. Хоч би що – але фундамент має бути. 

Причому, я зараз вам зроблю боляче – “Україна” (ок, з буквою “и” замість “ї”) вона є навіть у ОПЗЖ. Ну, от така своєрідна. Щось середнє між Малоросійським генерал-губернаторством і УРСР. (Принаймні, вони так думають, що воно так є. Звісна річ, що у їхніх донорів з Кремля навіть такого “середнього” немає, а є просто області імперії, але то вже питання номер два. Фішка в тому, що навіть ОПЗЖопам треба Україна. Не така, як нам – але треба. Подумайте, кому в Кремлі треба опозиція у себе в регіоні. Навіть про-своя. А в чужій країні про-своя опозиція – це ж сама мякотка. Те, що доктор прописав.) Тож об’єднуватися навколо України – це як “ми за мир у всьому світі”. І? За мир. Далі що?

А далі – і з’являється суть. Суть, яка полягає у тому чи іншому векторі. Чи ми йдемо туди, чи ми йдемо сюди. Векторі, за яким стоять конкретні речі, конкретні люди і конкретні перспективи. Кон-крет-ні. Завжди. Не буває нічого “взагалі”. Це, до речі, вам маячок – якщо хтось починає говорити про “взагалі”, знайте, вас на-йо-бу-ють. Просто і цинічно.

Так от. 2019 року був такий простий вибір. Особливо у другому турі. Є чіткий і зрозумілий вектор, який презентувала чинна на той момент влада. А влада, ну, тобто в широкому розумінні – ті, хто рухав тоді прогрес – це ж не тільки Порошенко. І, може, не стільки Порошенко. Ми, знаєте, полюбляємо умнічати, що “Грузії вдалося” (так, що тепер сам герой-реформатор від реформованих судів голодує, бо боїться присісти на ендцять років) не через те, що там такий красивий і сильний лорд безбородий на ім’я Міхо був – а ціла команда. Мерабішвілі, Бендукідзе та ін. А у нас же було точно так же.

От є такий позаштатний радник – Зелебобія чи Єрмака, не суть, різниця тут тільки формальна – Арестович. Про нього знають усі, хто хоч трохи цікавиться політикою. А у Порошенка був такий позаштатний радник, він же був заступником голови АП (ну, вважайте це аналогом Кірюшки Тимошенка чи отих афероїдів у погонах, Татарова енд кампані). Ви, більшість з вас, я думаю, навіть не згадаєте, як його звали – а уж зовнішність точно не згадаєте. А він, між іншим, був одним із тих, хто і пробив для нас у нас самих, в українській владі – ідею створення помісної церкви (те, що ми називаємо “томос”). Ви знаєте, хто це? Це Ростислав Павленко. І таких Павленків у тій владі та біля неї – було повно. Інакше б нічого з того, що вдалося – не вдалося б. Так, під верховним “кришуванням” Порошенка, а як інакше у персоналізовано-вертикальній, на жаль, країні.

І от 2019 року велика кількість, якщо не сказати, усі ці реєстрові патріоти – я говорю зараз не про прихильників тих чи інших партій, зокрема, і тієї, про яку, не називаючи, я згадав на початку тексту, а про самі партійні структури – повели себе як? В стилі прекраснодушних винниченків – “Україна буде або […], або не буде взагалі”. Я говорю про суть їхньої поведінки, а не про форму – форму вони придумали різноманітну, аж до варіянтів для т.зв. “небидла” в стилі “А от Гриценко б у Зеленського виграв у другому турі” (це практично цитата, я чудово пам’ятаю, хто і коли це написав у ФБ).

Тобто вони замість цього вектора обрали власні, будемо називати речі своїми іменами, комерційні інтереси. (А ви думали, навіщо у нас партії існують? Представляти інтереси тих чи інших груп суспільства? Мва-ха-ха.)

І тепер прихильники (а, може, і члени, не провіряв, та і неважливо) цих структур – заявляють, що не треба розколювати патріотичне суспільство. Уповаючи на що? Правильно – на вивіску! На форму. А не на суть. 

Тому, що “на суть” – це як 1999-го року. Коли Кучмі довелося іти на компроміс із проукраїнською частиною України. І цей компроміс багато в чому виражався. У призначенні Ющенка прем’єр-міністром, наприклад. Або в скандалі навколо “Кольчуг”, в Тузлі, у плівках Мельниченка. Так-так, це усе – одна і та ж історія. Історія того, що один – але ключовий – персонаж в одній країні вирішив спертися не на прокремлівські позиції. І отримав за це по повній програмі. Між іншим, це не я – це, скажімо, Юрій Луценко пізніше визнав, що “Україна без Кучми” була може і не зрежисована (хоча я думаю, що і це теж), але точно відбувалася у інтересах Кремля. До речі, вам “Україна без Кучми” не нагадує оті міхомайдани, блокування Вомбата Насіння і т. ін.? Ні? Ну правильно – початок нульових і кінець десятих це просто різні інформаційні поля. От уявіть собі, що завтра зникне один із керівників, такий реальний мотор (про якого, може, ми з вами і не знаємо, наскільки він не публічний персонаж) “Європейської Солідарності”, фактично друга людина в партії. Просто вийде з офісу “ЄС” і зникне. Або не завтра, а за пів року до виборів у Раду 2023-го. От на початку того року. Раз – і пропав. Причому з мутною якоюсь там історієйкою, мовляв, по нього якісь неназвані тіпи в офіс приходили, то да сьо. 

Уявили? А тепер уявіть, ЯКИЙ шум підніметься. В Україні, в світі. Уявили? А коли точно таке ж сталося 27 років тому – то більшість і не дізналася про це. І зараз не знаєте. Вам щось говорить таке ім’я “Михайло Бойчишин“? Отож-то. Тому я й кажу, що якби у 90-х були такі можливості, як зараз – із телеефірами, соцмережами, беллінгкетами та ін., уся історія України пішла б інакшим шляхом. І навпаки, якби зараз було як 90-і – ми б програли з таким розгромним рахунком, що ренесанс 2014-19 нам би навіть не снився, бо ми не могли б його собі навіть уявити, як совки у середині минулого століття не могли уявити собі прилавки американських супермаркетів.

Так от. (Я уже закінчую, не переживайте. Хто дочитав аж до сюда – молодець, не зовсім пропащий.) Як можна об’єднуватися на підставі самих лише вивісок із тими, хто похерив суть заради власної “винниченківської” вигоди (причому такої, якої навіть і не сталося, як і у Директорії, до речі)? На чому? На “Україні”, як я вже сказав – не можна. Це базис, на ньому стоять усі. На вивісках – думаю, достатньо прикладів того, наскільки це тупо і навіть шкідливо. Навколо чого об’єднуватися, мої ви голосисті, свободні, самопомічні та інші реєстрово патріотичні?

А найсмішніше (якщо тут може бути щось смішне) у тому полягає, що фактично усі вищезгадані ж визнають, що “за Порошенка було краще”. Бо їхня риторика щодо зеленої влади (коли вони говорять так акуратно-безпечно про “в цілому”, тобто не тільки там про Зеленського, а і про Юзика чи навіть якогось голосу сільради від “СН”) – вона в чому полягає? У фразах “довели” чи “стало гірше” (чи навіть “капєц як гірше”).

Тобто – стало гірше. Їм це очевидно. Але коли ти робиш наступний крок – як приснопам’ятний Комаровський у тому самому діалозі з Гордоном (тільки він все-таки там завуальовано, через питання зробив, а я кажу прямо) – тобто говориш, що “ааа, значить, було краще. Ну і хулі ж ви тоді не підтримали краще, а обрали те, що ПРОГНОЗОВАНО призвело до погіршення?” Реакція яка? Правильно – емоції, “порохоботи”, “підарас шоколадний” і т. ін.

От я уже не раз казав і писав – мені ніколи не подобався Садовий. Ще з того часу, як я інтерв’ю з ним робив для “Футболу” 2008 року. (Чи 2007-го, не суть, а то ви по підшивках заторохкотите, щоб доїбатися.) Але при цьому суть моїх претензій до тих, хто гіпотетично закликає об’єднуватися із його прихильниками, не у тому, що він мені не подобається. А у тому, що він як підшакалив тоді, 2019-го, Коломойскєру і його дресированій ляльці, так підшакалює і зараз. Он, пишуть, навіть промова Зелебобія на День Того, Чого У Нього Немає – вийшла на каналі Садового як би не раніше, ніж на офіційних соцмережевих каналах Банкової. Навколо чого з ними об’єднуватися? Навколо того, що у Садового українською говорять (принаймні, останні 7 років, після отого цирку 2014-го, коли він парускє залєпєтав, я більше подібних шоу-виступів не бачив) і позиціонують себе як патріоти та європейці? Вибачте, див. вище. Так-то ми і з “слугоуродами” можемо спробувати пооб’єднуватися, якщо Шуляк, чи хто там зараз зіц-голова у тій партії, раптом згадає, що вони з “лібертаріанців” починали. А що, лібертаріанство – це “стільно, модно, молодьожно”. Країна в смартфоні, знов-таки. Пооб’єднуємося? А чого ні? А в чому принципова різниця?

Об’єднуватися можна з тими, хто розділяє головні, основоположні речі. Хто визнає очевидне. І – хто робить роботу над помилками. От скажіть – ви бачите, щоб Гриценко і Тягнибок, Садовий і хто там ще зробили роботу над своїми помилками, злочинними фактично помилками 2019 року? Я – не бачу. А раз не зроблена робота над помилками – значить, не урок не засвоєний. І йти далі – це ще у школі нас учили – немає сенсу. Бо помилки нікуди не ділися. І далі в кожному новому завданні вони будуть, неодмінно будуть вилазити.

Ви, рібята, просрали те, що було зроблено з 2014 по 2019 роки. Причому просрали, і не доклавши до усього того зробленого серйозних зусиль. (Байки про “само сталося”, “час прийшов”, “люди все зробили, а не …” залиште розумово відсталим чи дітям молодшого дошкільного віку.) При цьому з цього просирання не зробили, як я бачу, ніяких серйозних висновків.

З ними ви пропонуєте об’єднуватися?

(Так, звісно, висновки треба було зробити і “ЄС”. І особисто Порошенку. Але це інше питання, якого я обов’язково торкнуся.)

Ну-ну.

Не заїбало вас по граблях ходити, любі маї?