Сто років степового села, або Подорож туди і звідти

З чого ж розпочати? Може, з того, що сто (з хвостиком) років тому на місці мого села був неозорний степ, порізаний балками? Степ, степ – і жодної, жоднісінької людини. В усякому разі, таке враження виникало, коли читалося радянську “Історію міст і сіл Української РСР”. От нічого не було, а потім прийшла радянська влада, роздала землю – і понеслося…

Насправді, все було так, але трошечки не так. По-перше, люди були. Наприклад, там, де зараз стоїть моє село “із поетичною назвою Зелене” – жили, як я тепер розумію, менонітські колоністи. Тесть і два зяті з дружинами. Історія – принаймні, в усній формі, через мого батька – зберегла прізвища цих колоністів. Можливо, трохи змінені під українську фонетику, але то вже вибачайте. Байцур, Фаст і Тиссен – так звали перших жителів нашої степової території. Тіссен, певно.

Де вони ділися після “Жовтневої революції” – невідомо. Хоча тут всього два варіанти. Або устигли виїхати кудись до Канади, або були убиті. Люди зникли, але довгий час – уже я застав – залишався в селі один із їхніх будинків. Добрий будинок був, в ньому мій батько у молодшу школу ходив, а не так давно люди, які живуть на тому плану (треба говорити “планУ”, так у нас вимовляють), розібрали хату і з тієї цегли побудували собі нову. Непогану, значить, цеглу робили наші зеленЯнські (власне, презеленЯнські) меноніти.

По-друге, на нинішній території сільради були і цілком собі повноцінні села. От, наприклад, частина села із не менш поетичною назвою (красивий штамп, правда? Насправді, ні – підлий і страшний) Шевченківське колись називалася – там і досі пам’ятають – КОрхова. А от звідки взялася та назва – може, і забули. А мій батько знає. І я від нього знаю. А тепер і ви. Розказують, що жив там поміщик на прізвище Корх. І мав ціле село кріпаків. Цікаво, що, за переказами, цей поміщик купував собі в кріпаки тільки рудих – ну, щоб легше було шукати, коли повтікають. І справді, там, у колишньому Корховому – відсоток рудих більший, ніж у інших селах нашого маленького космосу. Хтозна, може, так і було.

А неподалік (це все я розповідаю про нашу сільраду, яку нині складають шість сіл, хоча було більше; ні, не зникли, просто укрупнилися села – хоча по сусідству було і таке, що позникали села і хутори, до одного такого ми в школі їздили, там бої були під час Другої світової великі, тож там тільки пам’ятник і зберігся, а від села уже давно ні сліду) було ще одне село. В якому були кам’яні будинки. На початку ХХ століття. Кам’яні будинки. Щоб ви краще зрозуміли усю суть цієї фрази – я вам розкажу, що через кілька десятиліть у нас ще хати із саману будували, глиняні тобто. Тільки у 60-х роках почали шлакоблочні ставити. Причому село це було населене дуже освіченими людьми. Освіченими в агрокультурному смислі. Мій прадід розказував, що селяни, які почали освоювати цю територію після громадянської війни – за приклад брали цих, як вони їх називали, агрономів. Коли сіяти, як сіяти – все піддивлялися у них. Училися. Впроваджували. Розвивалися.

Ні, ці люди не зникли у невідомому напрямку. Про них якраз усе відомо. Але – трохи згодом, коли дійде черга…

Отак і було на початку ХХ століття. Жили, розвивалися, обробляли землю. А потім Перша світова, а потім події 1917 року, а потім громадянська війна. І закрутилося. У першу чергу “закрутилося” те, що людям дали землю. Ні, ви не розумієте, що це означає – ЛЮДЯМ ДАЛИ ЗЕМЛЮ. Мої “фамільні” (тобто за прізвищем Миленко) предки жили не дуже далеко, кілометрів 20, у старовинному козацькому селі із характерною назвою Покровське. Офіційна історія говорить про те, що село це заснували козаки після знищення останньої Січі. Так що я старшому сину, який забрав собі мій золотий кільчик у вухо, кажу – коли почнуть чіплятися і обзиватися, ти їм, неукам, поясни, що ти взагалі-то нащадок січовиків, а вони якраз у лівому вусі носили сережку. (До речі, прізвище наше є у реєстрі Війська Запорізького 1649 року – Мись (Мишко?) Миленко в Брацлавському полку; а найбільш розповсюджене прізвище, крім, звісно ж, Покровського – на Миргородщині. Такі цікаві географічні нюанси.)

Так от, землі там, у Покровському – точніше, на Глиняній (так, певно, вулиця на околиці чи присілок, чи, може, й окреме тоді село; там досі живуть наші далекі родичі, і батько їх знає, він взагалі дуже така компанєйська людина, багато кого знає; ми кілька років тому їздили туди) – землі було мало. Так мало, що, наприклад, діти мого прапрадіда Федора – жили і хазяйнували усі разом. А це шість чи сім дітей, причому уже ж дорослих, майже усі із сім’ями. Тож коли “радянська влада” чи хто там хазяйнував на тих теренах, дала землю – нехай і в 20 км, що тоді було і немаленькою відстанню, – люди були просто щасливі. І одним із перших на ті землі, де нині і стоїть село Зелене, переїхав найстарший син Федора, мій, виходить, двоюрідний прадід Максим.

Я говорю “один із” не тому, що не знаю точно. Просто він був баптистом – і вони заснували тут свою невеличку колонію. Комуну, як тоді було модно говорити. Взяв, значить, Максим найкращий реманент, коня – і подався із своїми братами у вірі на нові землі. Я знаю, де ці “землі”, з нашого двору їх видно, зовсім неподалік. Комуна ця, правда (або й “звісна річ”), проіснувала там недовго. І повернувся Максим уже без нічого. Повернувся і давай проситися назад. Зібрав другий син Федора, мій прадід Василь, братів і сестер, і давай радитися – приймати назад Максима чи ні. Прийняли, звісно.

Комуни взагалі були штукою веселою. Є у нас неподалік село Комунаріка. Христофорівка тобто тепер. Воно так дніпропетровським клином входить у наш Новомиколаївський район, тобто якщо їхати від нас “на Гайчур”, до селища Тернувате, яке і стоїть біля річки Гайчур, то треба через чужу область переїжджати. Я все дивувався малим, чого так виходить. Пізніше дізнався – і про це розкажу згодом… Так от, там зібралася комуна. Не на порожньому, як ви розумієте, місці. Ліваки, вони взагалі на порожньому місці не заводяться – це ж як колорадські жуки, їм же щось їсти треба. Так і ці – зайняли панський будинок, обійстя навіть. Там досі збереглися (я давненько проїжджав, років, може, з 10, тоді ще стояли) ті будівлі, “дореволюційні”, як у нас кажуть. Заселилися ці комунари, поїли усе, що було, продали, що змогли продати – та й розбіглися. Це уже пізніше колгоспи були річчю примусовою, а з комунами ще отак відбувалося.

Всерйоз же ці степи почали освоювати уже в 20-х роках. Переїжджаючи, будуючи хати, заселяючи і оживляючи ці занімілі після революційної бурі краї. Переїхав і мій прадід Василь. Та майже усі його брати і сестри переїхали сюди. Максим, наприклад, жив прямо навпроти Василя – через балку перейти. До речі, тоді це було непростою справою. Розказували, що на тій балці у Другу світову німецький танк загруз, витягати довелося, сам не виїхав. Ще в 60-х на балці були колодязі із “доброю”, як у нас кажуть, питною тобто, водою. Я вже цього не застав, але принаймні, “поганої”, такої, засоленої трохи, води було вдосталь – батько городину поливав, бувало з 3-4-ї ранку і майже до обіду, і вистачало у “ямах” (спеціально таких викопаних резервуарах) води. А зараз уже і не поливає ніхто. Дуже солона вода стала. Та і нема чого поливати – уже і на городах в основному соняшник-кукурудзу-пшеницю садять.

Цікаво, що і раніше тут, де при мені були засаджені усім, чим тільки можна, аж до рідкісних у нас баклажанів, городи – не садили нічого. Принаймні, у мого прадіда було так. Городи – з картоплею, буряком – були “на отрубах”, тобто десь за селом. А тут був тік. Треба ж було десь сушити, молотити, віяти зерно. Головну цінність цих земель. А от внизу, біля самісінької балки, був невеличкий клаптик землі, який називали “підметом” – там садили трошки городину. Ну не бігати ж за огірками та помідорами аж на поле…

А переїжджали ж не тільки з таких близьких країв. Наприклад, село Різдвянка заснували, кажуть, вихідці з Полтавщини. У них ще така незвична для наших країв вимова була – “вин”, “силь”, “болниця”. А село Граничне (у нас називають Гранишне) на півночі району – жителі Лосинівки, що аж на Чернігівщині. Це я без “кажуть” знаю точно, бо в числі цих переселенців були батьки моєї бабусі Катерини, Ілько Красновид та Наталка Постол. Воно й справді Гранишне, бо на кордоні – сусіднє село уже Дніпропетровської області Новогригорівка буквально у кількох сотнях метрів. Правда, бабуся ніколи не казала “Новогригорівка” – тільки старою назвою називала, “Трьомсина”. Між іншим, у Івана Манжури є казка “Трьомсин богатир”, от це про те село. І про нього я ще згадаю в контексті одного з голодоморів.

Отак люди переселялися і почали хазяйнувати. Спочатку самостійно, або на певних домовленостях із кимось – той тому те зробить, той щось інше. Мій прадід добрим столяром був, з освітою (колись батько знайшов фотку у хаті своєї тітки, дідової сестри, коли її до дітей перевезли уже старою, там на фото у бурсі був молодий прадід; на жаль, світлина не збереглася – попросив далекий родич “на врем’я”, а у нього хата згоріла, і фото в ній було), тож він людям багато чого рлбив – а вони йому сільгоспроботами віддячували… А потім почалася колективізація.

Спочатку у такому дещо наївному форматі СОЗів – товариств Спільного Обробітку Землі. Мені цей формат і досі не дуже зрозуміли. У всіх все було своє – коні, наприклад, але їх зранку приводили на якусь спільну територію, там разом годували і потім на них разом працювали. Трохи дурнувата схема, правда ж? Хіба що це так акуратно до колгоспів привчали. Ну, а в 30-х уже пішли й колгоспи. Цікаво, що було їх на території сільради чотири чи п’ять – а потім, в 60-х, укрупнили в один. А спочатку отакі от маленькі були, на 1-2 села. У нас колгосп називався – імені ХІІ партз’їзду. А сусідній обізвали так, що я і досі не знаю, як це розшифровується – ЦК КНС. Що таке КНС? Комітет незаможних селян?

Мій прадід вступив у колгосп останнім. Уже після Великого голоду, році в 35-му чи навіть 36-му. Цьому було дві простих причини. По-перше, його дружини брат був у Покровському районі якоюсь невеличкою, але шишкою. І він, говорячи сучасною мовою, “кришував” Василя. А “кришував” він його через те, що було по-друге. Мій прадід був горбатий. Не з народження – у дитинстві катався на возі, висячи на руках позаду (як ото на трамваях), одного разу упав, ударився спиною. Отак і сталося. Медицина ж тоді, самі розумієте, якою була. Для прикладу. Старша сестра моєї бабусі (їх було чотири доньки у Ілька та Наталки) отак само упала, нога пішла під колесо – і поламалася. Начебто невеликої біди – молодий організм, зрослася і все. Але зрослася вона криво. Тож місцевий лікар чи знахар (якщо тоді, в 30-х, була якась різниця між цими поняттями там, у придніпровському степу) їй ногу натурально ламав і складав заново. Як розказувала моя бабуся (у самої баби Маши я так і не розпитав, та й незручно якось було) – “Маруська і всралася, і всцялася”. Думаю, йшлося зовсім не про переносне значення цих дієслів.

Отже, прадід Василь був горбатий – що не завадило йому одружитися і задєлати двох дітей. Але від колгоспу це його довгий час відмазувало. На щастя для його і сім’ї – бо 1933-го вони не голодували. Правда, зерно ховали, як і усі. Ми з батьком колись, уже в 2000-х, рили яму під фундамент для свинарника – і натрапили у глині на невеличкий вертикальний стовпчик чорної землі. Очевидно, Василь Федорович зарив зерно, а потім, коли прийшов час – викопав.

Взагалі у тій місцевості люди не так страждали від голоду, як у центральній Україні. Але бувало всякого. Бабуся моя 1931-го, тож 1933-й вона не пам’ятає, а от Голодомор 1946-47 добре запам’ятала. Як вони ховрахів і лободу їли. А прабаба все життя згадувала, як у Голодомор-33 зайшов до них у хату – а вона якраз на краю Гранишного, по дорозі на Трьомсину – дуже голодний чоловік, накинувся на ту благеньку кашу, яка була у них на столі, наївся, вийшов і побрів на Трьомсину. Але не дійшов – упав за сотню метрів і помер від завороту кишок.

(А мій прапрадід по бабусиній лінії, Петро Постол, із Чернігівщини доїхав аж до Херсонщини. Де був головою колгоспу. І 1947-го року загримів у застінки гебешні у Дніпропетровську – за те, що селян жалів і зерном підгодовував під час голоду. А хтось настукав. І забрали. Встиг тільки одного листа написати, щоб кожух передали, бо спав на голій бетонній підлозі. Та на тому і все – більше нічого й не відомо, навіть коли розстріляли чи сам помер…)

Цікаво, що, не будучи колгоспником, прадід успішно з ним співпрацював. Я ж кажу – добрий був столяр, що йому замовляли роботу для колгоспних потреб (хоча напевно ж свої майстри були). Ну, а для себе, для “старої хати” (так батько називає ту першу, яка простояла до 60-х років; нинішня, де батько з матір’ю живуть, де ми з братом виростали – це друга, “нова”), усе чисто сам робив. У “новій” хаті трохи збереглося дерев’яних виробів.

Але влітку 1936-го приїхав до Василя шурин з Покровського і каже: “Все, більше я нічого не можу зробити, здай усе в колгосп, бо не тільки заберуть, а й…”. Тож довелося прадіду здати усе своє движиме майно, разом з кіньми, поля із зерном (перед косовицею було діло) у колгосп. Але сам він туди працювати не пішов – влаштувався у сусідній сільраді в школу, учителем праці. А жінка його, моя прабаба Килина, пішла в колгосп. І, знаєте, що їй там зробили? А трудодні урізАли на 20%. Бо, бачте, чоловік же не колгоспник! Подивився на це діло Василь, та й каже: “Піду я, мабуть, Килино в колгосп, бо жалко мені, що ти пашеш, а тебе отак на трудодні…”. Цікаво, що про прадіда розказували, що він такий, жорсткий дядько був – але оця історія якось змушує засумніватися.

Та в колгоспі довго Василь Федорович Миленко не пропрацював – все-таки горб, він тиснув на внутрішні органи, тож перед війною, на початку 1941-го, помер. А дружина його і старший брат дожили майже до мого народження, померли обидвоє 1976-го. Це перші жителі нашого села.

А тепер давайте повернемося на самий початок цього тексту і згадаємо село агрономів. Те, де кам’яні будинки були ще на початку ХХ століття. Так от – їх в колгоспи не заганяли. Їх просто вивозили кудись на Сибір чи Воркуту. По дорозі чоловіків убиваючи, жінок ґвалтуючи… Ви просто спробуйте змоделювати, яким би було українське село, якби усіх цих людей не убивали, не депортували, не заганяли у безглузді з економічної точки зору колгоспи. Я пробував. Не виходить. Нерви не дають. Це ж для мене не просто сторінка з підручника історії – це життя моїх рідних і близьких…

Цікаво, що син одного із перших (другого, якщо не помиляюся) голів колгоспу нашого назавжди увійде в історію села під таким несподіваним прізвисько “Слава Україні!” Він був страшно вредний дядько – хоча, чому був, він і досі живий, майже 100 років діду, правда, живе у когось із синів “у гОроді” (так, без вказання назви, у нас говорять про Запоріжжя) – з сусідами у нього війна була, куди тим Кайдашам, вилами корову через паркан штрикав, і це тільки один маленький приклад їхньої ворожнечі. Мабуть, назло комунякам тоді, в кінці перебудови, коли вже закрутилося навколо майбутньої незалежності, він і почав з усіма вітатися – “Слава Україні!” Причому не те що там рік-два і пройшло – ні, скільки я себе пам’ятаю, скільки він ходив повз наш двір у магазин, ми завжди йому кричали “Слава Україні!” І він завжди відповідав – правда, не звичне нам зараз “Героям слава”, а, здається, “Навіки слава”.

Отже, на початку 1941-го Килина Миленко залишилася без чоловіка – а 1942-го і без сина. 18-го Степана Васильовича, мого прадіда, забрали у Німеччину остарбайтерствувати. Багато він розказував про ті роки, не мені, звісно, а своєму сину, моєму батькові. Але це трохи не до теми цього тексту. Тож я лише коротко зачеплю цей період. Наприклад, таким фактом, що німці, прийшовши до нашого села, зібрали людей, призначили старосту, а люди і питають – пане, а колгосп розпустять? Ні-і-і, каже німець, “кольхосп ето карашо”. Хоча особливої шкоди вони і не робили – тоді, 1941-го, коли ішли на Москву. От коли 1943-го ішли від Москви – то уже було, і хати палили, і грабували. Була така історія одна, не знаю, наскільки правдива, кажуть, що таки так. Німці ішли, відступаючи. Ну, і чоловіків або убивали, або мобілізували собі в армію. Так один заховався на горище. А вхід на горище ж із сіней був, тобто в хату йому було видно. І, розказували, що німець зайшов у хату, побачив самотню жінку ще не стару – і пристроївся до неї. А чоловік сидить на горищі і очима лупає, поки його дружину ґвалтують. Мужики потім у нього питали – ну що ж ти оце не захистив? А він тільки руками розводив – “ружжо ж стоїть, крикнеш – застреле”. Так він цією фразою “крикнеш – застреле” – і залишився у колективній сільській пам’яті.

Отже, забрали Степана у Райх 1942-го, а повернувся він додому аж 1950-го. Два роки побував у Німеччині та Австрії, у різних умовах, і справді важких, і дуже комфортних, зважаючи на ті часи. У Австрії, під містечком Ґрац, працював у місцевого бюргера Максиміліана Ледольди, ветерана Першої світової. Це діда і підвело – бо якось, обнаглівши уже від ситого життя (за одним столом із господарями їв), він, коли хазяйка загадала щось робити, взяв та і послав її на відому адресу. Та матюків не знала, але запам’ятала. І, коли чоловік повернувся з міста, спиталася – а що то Стефан сказав? А Макс же був на російському фронті, тож йому ця обсценна лексика була відома. Але він Стефана не покарав, просто похитав головою – мовляв, я ж до тебе нормально ставлюся, а ти отак от… Дід вибачився, звісно.

А 1945-го прийшли “визволителі”, Максиміліана убили, дружину (немолоду вже, як ви розумієте, жінку) зґвалтували і теж убили. Та просила Стефана заступитися, він і спробував, але сам мало кулю не отримав. Зате отримав наказ відправлятися у Червону армію, де і пробув до 1950-го. Де тільки не носило його – і на Байкалі, і на озері Ріца (казав, що дачу Сталіна охороняв), і в Орлі…

А ще він казав – і батьку моєму, а той не вірив – що вся ця радянська влада це туфта, що нормальні люди живуть не так. І до кінця свого життя він був таким антикомуністом. Побутовим антикомуністом, якщо хочте. Бо бачив, як живуть при капіталістах і як при колгоспах і комуняках.

А хтось не повернувся з остарбайтерства. Ні, не тому, що померли – наприклад, одна дівчина, яку разом із Степаном забрали, вийшла там заміж за “вестарбайтера” і після війни поїхала до нього у Нідерланди. В 60-х приїздила з ним машиною у село до родичів (сусіднє з нашим). Дід, почувши, звісно ж, поїхав побачитися – він і її чоловіка пам’ятав. І той згадав – о, каже, Стефан, радий бачити!

Повернувшись із армії, дід трохи пожив у селі, а потім поїхав у Запоріжжя на завод. Там познайомився із майбутньою дружиною, одружилися, двох синів надбали – і повернулися назад. Мати зманила, хоча, як казав дід, він а алюмінієвому (нинішній ЗАлк) другим на чергу на квартиру стояв. Зманила – та так з ними і не жила, пішла до доньки жити. Хоча кілька разів тікала до сина, коли там було дуже вже тяжко. Маленькі сільські драми…

А колгоспи, як я вже казав, у 60-х роках укрупнили – і вийшла стандартна формула “колгосп = сільрада”. У нас в районі був тільки один виняток, коли на території однієї сільради будо два колгоспи. Нас, дітвору, це так дивувало… Відійшли у минуле трудодні, з’явилися у колгоспників паспорти. Про все це я дізнався уже значно пізніше. А тоді, в кінці 80-х, коли я завдяки процесам у країні і журналу “Однокласник” почав проникатися українським незалежницьким духом, мене дуже тішила назва колгоспу.

Ось дивіться, як називалися у нас в районі колгоспи. Леніна. Свердлова. Котовського. Карла Лібкнехта. Заповіт Ілліча. 8 березня. А наш колгосп називався геть аполітично – Дружба. (І разом з ним, звісно ж, сільська футбольна команда.) Це для мене було таким персональним факом радянській владі – мовляв, не дуже-то ми й совок, раз у нас назва не комуняцька. До речі, що згадалося. Були у нас в районі колгоспи під назвою Україна і Росія. Так Україна була на самій околиці – це там якраз, де бабуся моя жила в дитинстві. А Росія – центральний колгосп, в райцентрі, найбагатший, найуспішніший. І знов-таки, мене тішило, що і бабусин колгосп був з некомуняцькою назвою, а такою навіть патріотичною.

І ще два абзаци буде про топоніміку і географію. Про назви і райони. Для початку розкажу вам ось що. Я там на початку стібався із “поетичної назви” Зелене. Так от, це дійсно підлість була така комуняцька. Дивіться. Село наше називалося з самого початку Раковське. На честь першого чи одного з перших поселенців назвали – Касіян Раковський його звали чи що. Яка-не-яка, а історія. А що таке Зелене? Ніщо. Порожнє місце. Трава зелена, бур’яни. А оте село агрономів – воно називалося Бекарське. Підозрюю, що, може, навіть Беккерське початково. І це теж був відгук тієї, докомуняцької історії. Знаєте, як перейменували? У Благодатне. Красива пустопорожня назва. Чи не єдиним селом, яке залишило своє початкове найменування, є лише Новокасянівка (всякий, хто їздив по трасі Запоріжжя-Донецьк, знає його – воно останнє на території Запорізької області, далі йде Дніпропетровщина). А по сусідству, у Покровському районі є Старокасянівка. Певно, вихідці звідти і назвали так нове поселення. Правда, зараз його майже немає – живе там якщо п’ятеро людей, то це ще й багато.

Отут найдопитливіші із вас спитають – а як так вийшло, що твого прадіда “кришував” чиновник із Покровського, а тепер ти пишеш про “сусідній Покровський район”. О, це окрема цікава історія. Початково наша територія і належала Покровському району. І кордон областей проходив якраз у нас за селом, де пізніше, в припадку захопленням вирощування тутового шовкопряду, насадили посадку шовковиці. Одного чоловіка за якісь гріхи (та які – середняк, може, був, а це ж гріх найтяжчий на селі, бо куркулів уже всіх тоді вивезли) депортували за межі області. То він пішов у посадку, вирив там землянку – і типу жив у тій землянці. Тобто вночі приходив додому, до жінки, а якщо вдень інспекція з’явиться – а он я у Запорізькій області живу, бачите, у мене і земляночка є.

А потім чиясь недобра рука взяла і кордон на кілька кілометрів, може, з десять – перемістила на захід. І так ми, на жаль, опинилися у Запорізькій області – а згадана далеко вгорі Комунарівка виявилася таким апендиксом в території цієї області. “На жаль” я пишу тому, що у сусідньому, першому на території Покровського району селі Зелена Долина газ ще у радянські часи провели – там багатий, успішний був район. А у нас і досі немає. Тільки ото до Новомиколаївки дотягли – а нас ручкою помахали, бо кому ми на околиці потрібні. Та й взагалі той район нікому не був потрібен, його і розформували при Хрущову. А потім, уже при Брежнєву, комуняки місцеві поїхали, поплакалися – і їм заново його створили. Правда, тепер він природнім шляхом зникає. Там уже військкомату давно немає, інших установ районного масштабу. Ото хіба РДА та райрада ще існують.

Отже, в 60-х укрупнили колгоспи, постирали з мапи історичні назви, замінивши їх пустопорожніми вивісками. І якраз тоді у нас в колгоспі стався, як сказали б спеціалісти з історії Російської імперії, “жіночий вік”. Був такий період, коли два головних начальники – голова колгоспу і голова сільради – у нас були жінки. Для них спеціально нові будиночки побудували, причому не так, що десь там план виділили або стару хату згорнули і на її місці поставили. Ні, там був цілий такий “урядовий квартальчик”, на другій вулиці, де через дорогу від хат було поле – і поставили рядочок будинків для начальників.

Я кажу “другій вулиці”, бо їх у нас – центрі сільради і колгоспу – всього дві. Дві не дуже довгі вулички. Таке звичайне степове село. Наша вулиця називалася і називається “Миру”, а та щось на честь Радянської України була, а як тепер – не знаю. От там, на вулиці з “правильною” назвою цей “урядовий квартальчик” і побудували.

Як цей “женсовєт” правив, я не знаю, хоча батько каже, що голова колгоспу була непогана – школу при ній побудували нову. Правда, теж не обійшлося без кумівства. Раніше ж як було – початкові школи у кожному селі, а потім уже хто куди там у середню школу ходив. Батько мій початкову школу ще тутечки закінчував. А потім же побудували загальну для усієї сільради восьмирічку. (Про середню школу – окрема весела історія, яка має до мене пряме відношення.) Так от побудували її не так, як у людей – у центральному селі сільради, тобто у нас, а у тому, де директорка (о, ще одна жінка на керівній посаді!) жила, бо вона в добрих стосунках із присідатєльшою була. (Це у нас так народ жартував над начальством – “присідатєль”, мовляв, тільки присідати за стіл уміє.)

Ну, і без “золотої молоді” не обійшлося, аякже. Я, правда, не застав періоду розквіту – тож уже бачив сина цієї, на той момент колишньої голови сільради, тільки любителем набухатися з приводу і без привода. Спочатку у матері гроші тягнув, потім у жінки (поки та не померла від раку), в кінці  докотився до того, що у сина гроші крав. Як бачите, життя в Радянському Союзі справді не відрізнялося що нагорі, що внизу. Згадайте Галину Брежнєву – ким вона була при батьку-генсеку і ким закінчила.

А що таке місцева влада тих часів (та, в принципі, будь-яких радянських і пострадянських практично теж), чудово проілюструють два випадки, які ніде не зафіксовані, тільки у пам’яті народній. Випадок перший. Якось перший секретар райкому – цар і бог на рівні району – збив насмерть молодого хлопця. П’яний в дупу був, звісна річ. Причому не десь там, а прямо у Новомиколаївці, десь недалеко від “партійного будинку”, у якому й жив. То менти, які приїхали – не до постраждалого побігли, а до цього партійного кнура. І улесливо так – “Єбєнтію Єбєнтійовичу, з вами все в порядку, вас додому довезти?” На що той п’янючим – і від того ще більш зневажливим – голосом заявив: “Нє нада. Сам дойду”. Ага, московитською мовою говорив, аякже, він же не якийсь там селюк, а людина поважна, з “краями” у області. Думаю, не варто уточнювати, що винним зробили труп, правда?

Випадок другий. Якось гуляв партхозактив на природі, там же біля райцентру річечка живописна протікає, то була місцинка, де усі ці партшишки випивали. Гуляли цивільно, із дружинами, все чинно-благородно. І, значить, один чиновничок молодий, навіть не з райкому, а з якоїсь там контори, все там феєрив – жартував, танцював, компліменти роздавав – у центрі уваги був, одним словом. Звісно ж, товариш Перший такого нахабства стерпіти не міг – як це, він і не головна дійова особа! То товариш Перший підкликав до себе керівника районної міліції і коротко йому наказав дати цьому нахабі в морду. Що той бігом і виконав – тільки ноги юнака мелькнули у повітрі.

А була іще одна історія із молодим керівником. Поставили до нас у колгосп голову – молодого хлопця, 30 з хвостиком було, точно менше 40. То він, як розказували люди, старався, до народу був прихильний, сраколизів не терпів. Коли один із трактористів колгоспних виграв перше місце по району за кількістю зораних гектарів – голова йому й каже: “Ну що, їдьте в район, там урочисте засідання буде, вручатимуть щось колгоспу, хто ж, як не ви”. На що тракторист такий – та чого я поїду, он у нас в тракторній бригаді є партійні, хай вони і їдуть. “Та нащо мені ті партійні, – відповів голова, – ви показали найкращий результат, ви й маєте їхати, бо заслужили”. Цю історію я знаю без “кажуть” і “може” тому, що цим трактористом був мій дід, Степан Васильович Миленко. Він справді був трактористом від Бога, як-то кажуть. І поїхав, і був, і у кінохроніці (батько потім коли у сусідню сільраду ходив у старші класи, то бачив запис це) засвітився.

Тож коли він їхав з колгоспу в район – на підвищення взяли, як би не другим секретарем – то селяни за ним справді і без якихось там дураків сумували. А він, від’їжджаючи, показав на іншого молодого, зовсім юного агронома, який недавно тільки вернувся з навчання у рідний колгосп (толковий був хлопець) і сказав – “це ваш майбутній голова”. І ніхто й не спорив – не тому, що боялися, а тому, що все логічно було, всі ж бачили його роботу.

Але як доля грає людиною! Обжившись у районі, наш герой вирішив, що посада Другого йому вже затісна. І почав за старою доброю комуняцькою звичкою рити під товариша Першого. Прямо у область. Правда, по молодості не врахував одного просто факту – у того там були серйозні “края”, бо він людина заслужена був, принаймні, зі зв’язками  (і в область його таки й забрали із перших секретарів). Тож усі ці кротячі витівки закінчилися тим, що наш герой потрапив не у крісло першого секретаря, а у психушку. Не думаю, що це теж десь зафіксовано, але тут люди говорять чітко і однозначно. Ні, тут не в смислі каральна психіатрія – просто такий нервовий зрив був.

А після цього нервового зриву очільник району йому сказав – дорога тобі назад у колгоспи, тут тобі робити нічого. Дав йому на вибір варіанти, але наш герой попросився назад, до нас. Ну, перевели, звісно. Того голову, що був, з почестями відправили у інший колгосп, кажуть, і там непогано працював, як і у нас. А нашого героя як підмінили. Почав виживати усіх молодих і перспективних, прямо з того агронома, про якого я два абзаци писав. І набирати із інших колгоспів таких, хто спину гнутиме і сраку вилизуватиме.

А той молодий спеціаліст не загубився. Через кілька років став головою сусіднього колгоспу, більшого і успішнішого за нас. І досягнув там того, чого нашій “Дружбі” та її керівнику і не снилося. “Героя України” отримав – так що ви навіть на Вікіпедії можете про нього прочитати. Головко його прізвище, Анатолій Григорович. А про нашого голову ніяка Вікіпедія ніколи не писала. Але він, Анатолій Григорович, і помстився через неповних двадцять років, так помстився, що гуділа уся сільрада, а, може, і район…

Якраз тоді, в кінці 70-х повернулися до села і мої батьки. “Батьки” тому, що мама моя, яка із сусіднього району родом, за направленням потрапила у сусідню з нашою школу учителькою, а потім перевелася у нашу – бо багато знайомих, подруга тут була. І так на якійсь гулянці познайомилася із крановником “Запоріжсталі”, своїм майбутнім чоловіком, моїм майбутнім батьком. Поїхали в Запоріжжя, та надовго там не затрималися – через те, що я народився хворобливий, і взагалі мене вважали “не жильцом” (із пологового відразу в обласну лікарню відправили, а звідти навіщось виписали ще хворого у районну; ну як навіщо – додихати і статистику не псувати, нехай краще в районній помре дитина), а у Запоріжжі у них які умови були, врем’янка, у якій треба було топити цілодобово, аби не замерзнути… То батько повторив шлях діда і повернувся на рідне обійстя.

Там, у колгоспі, і допрацював до кінця радянської влади. До референдуму за незалежність, до голосування на перших виборах президента – звісно ж, за незалежність і Чорновола голосував. І так всю дорогу був у меншості. Бо народ там голосував за – Кравчука, Кучму, Симоненка, Януковича, знову Януковича, еее, 2014-го не пам’ятаю, мабуть, за Тимошенко, ну, а 2019-го за Зеленського. А батьки мої, починаючи з Чорновола, ішли в перпендикуляр загальній тенденції.

Але вибори – то десь далеко, а життя ж, воно ось тут. І тут свої проблеми, нагальні і містянам не дуже зрозумілі. А проблеми почалися з того, що разом із радянською владою почали здихати колгоспи. Бо фінансування ж припинилося, борги уже ніхто не списував. І почалося повернення до своєї землі.

Дуже повільне, скажемо прямо, повернення. Тільки 1994-го у нас розпочалося розпаювання. Це коли усі землі колгоспу розділялися між усіма членами колгоспу порівну. І в цьому місці я зітхаю, бо мій дід, який усе життя проробив на землі, який знав її так, як, може, ніхто в селі не знав – він не дожив кількох місяців до розпаювання. 68 років прожив, єрунду, батьку моєму зараз 64 – і ще жити й жити. Але сталося так, як сталося – в ДТП влетів із старшим сином, мабуть, від удару в його бік пухлина і розвинулася. А там вже що…

Але паїв наша сім’я отримала все одно три. Справа в тому, що у нас в колгоспі – чи не єдиному на район (ні, здається, ще десь було в одному) – паї дали не тільки членам колгоспу, а й службовцям. Тож мама, як учителька, і отримала пай. Цей секрет Полішинеля відкривався просто – у голови колгоспу дружина працювала не в колгоспі, а в “збєркасі”, тож за стандартним поділом їй нічого не випадало. От він і зіграв у такого доброго керівника. Народ, звісно, був обурений – ті, у кого в сім’ях не було учителів чи працівників сільради – мовляв, нам через вас менше попаде. Але насправді не аж так багато вони втратили. Якщо рахувати, що вийшов пай по 5 з хвостиком гектарів, то було б, ну, може, на пів гектара менше.

До речі, саме в цей момент виявилося, що бути радянською людиною – уже не дуже вигідно. Знаєте, чому? Бо у нас під боком був радгосп. Радянське господарство. Відомий, може, і на увесь Союз конезавод. Кажуть, сам Будьонний в роках 60-х приїздив! Столи накрили – по повній програмі. Коньяку закупили – як же, сам легендарний маршал, приїздить. А той, як кажуть очевидці, глянув, скривився – “што ето за конскіє сцакі” – вилив на землю (столи під відкритим небом стояли), водки собі хлюпнув, ковтнув і поїхав. А народ потів об’їдався на тих столах…

Втім, я не про те. А про радгосп. Справа в тому, що там завжди була більш-менш людська система оплати праці. В радгоспах не було трудоднів, а були, як на будь-якому радянському підприємстві – аванс і зарплата. Уявляєте, якими очима дивилися наші колгоспники з паличками в зошитах на цю недосяжну їм у 50-х, та ще й навіть середині 60-х, реальність? А ще ж їм і будинки будували за кошт радгоспу, нормальні, з цегли, а не саманні, як у нас… Аж тут на початку 90-х виявилося, що радгоспи – вони, звісно, штука хороша, але до певного моменту. Бо радгоспні землі – вони розпаювання не підлягають! Бо це ж не колективне господарство, де кожен колгоспник є формальним власником – а просто звичайне держпідприємство, яке хтось вчасно приватизував. Довго тамтешні жителі (у нас кажуть “конзавОдці”) протестували проти цієї логічної несподіванки, донецьку трасу перекривали. Але у підсумку залишилися ні з чим.

Отже, землю розпаювали, але виходити ніхто не поспішав. З однієї простої причини – не знали, як хазяйнувати, і не було чим. Батько мені після час недавнього візиту розповідав – як я міг вийти, нічого не маючи, і нічого не знаючи? От якби дід був живий – той би на наступний день вийшов. Він же народився на своїй землі, до 11 років (а це в ті часи уже практично доросла дитина; що там казати, він років у 7-8 з дому у Покровське до баби сам пішки ходив, а це більше 20 км! Ви уявляєте, щоб зараз дитина восьмирічна сама за 20 км пішла чи поїхала на велосипеді?) на ній жив, у Австрії капіталістичній побував, бачив, як люди хазяйнують. Тож йому це б тільки в радість було. До того ж стаж роботи на землі який був. Але…

Кілька людей, ще до розпаювання, вийшли як орендатори – але в цілому колгосп, навіть після розпаювання, так і продовжував своє існування. Дивні то були часи. Звісно, і в радянські часи була певна нерівність, хтось жив краще, хтось гірше – але в 90-х навіть на рівні колгоспу це було настільки помітно! Ті, хто крутився навколо голови, друзі, родичі, свати і т. ін. – ті шикували і жирували, кожного тижня гулянки, м’ясо горами – випивка рікою. А мої батьки реально зводили кінці з кінцями, а тут ще й я поїхав учитися “в город”. Тож батьки по вуха загрузли у свинячому лайні, вирощуючи їх, щоб хоч якось прожити і мені грошей дати. А мама все вмовляла батька – давай вже вийдемо з колгоспу…

І от кінець десятиліття. Століття навіть. Міленіум! Початок 2000-го. З’явилися перші заяви про вихід із колгоспу – і в числі цих людей були мої батьки. Але це було не найцікавіше. Найцікавіше було те, що у нас в колгоспі розкручувалася – задовго до всеукраїнського рівня – операція “Наступник”. Голова колгоспу уже усім так остогид, що його б ну ніяк не вибрали на чергових зборах. То він задумав передати владу одному із своїх наближених, а через того, транзитом, його сину, молодому, перспективному і амбітному.

І от – збори. Батьки мої теж там були, але вже так, просто подивитися, бо заяви уже були написані і лежали у правлінні колгоспу. Це була крута передвиборча боротьба, а ще крутішою була розв’язка. Бо в кульмінаційний момент, коли здавалося, що операція “Наступник” таки буде успішно втілена у життя – до залу зайшов той самий колишній агроном, який успішно керував багатющим сусіднім колгоспом. І сказав коротко – я вас забираю до себе. Ні, уточнив він, я прямо так не зможу тут керувати, але ось людина, знайте, що за ним стою я. А люди ж пам’ятали його роботу тут, бачили, як його колгосп процвітає – ну, і правляча верхівка набридла гірше гіркої редьки.

Отак завершилася історія колгоспу. І розпочалася історія Товариства (ТОВ). І одноосібників, “індусів”, як казали ще у часи мого прадіда. А тепер таким “індусом” став мій батько. І потихеньку, потихеньку почав заробляти на своїй землі. А від “наступника”, який так і не вхопив владу у свої руки, буквально на наступний день усі друзі, з якими так весело і красиво пилося у голодні 90-і – р-р-раз і відвернулися. І життя у нього почалося… От так буває, що все перекручується з ніг на голову.

(А план “моя людина”  виявився, в принципі, пустишкою. Ну та воно десь так і очікувалося більшістю, бо люди все одно почали виходити із колгоспу, і у нас нині найбільша кількість тих, хто вийшов, обробляє свої паї сам, або здає більш успішним односельцям. “Найіндуськіша” сільрада тобто.)

А коли виходили з колгоспу, чи, може, ще коли розпаювання відбувалося – один із видних “дєятєлів”, обласканих радянською владою до звань і нагород, шипів, мовляв, та що ви тут нахазяйнуєтеся без колгоспів, дивіться, щоб не довелося голодранцям проситися назад. Але нічого, не просяться. Хазяйнують. Хтось краще, хтось гірше. Але урожайність в рази більша за колгоспні часи. І землю не виснажують – вдобрюють, слідкують за цим, бо це ж ЇХНЯ земля, це ж ЇХНІ гроші, а не колгоспної верхівки. Власне, зараз відбувається усе те, що і мало б відбуватися – але сто років тому. Та, на жаль, червона чума мало того що зупинила цей процес, вона ще й скалічила село, селян, душу землеробську…

Я оце дивлюся на батька і думаю. От ми з братом кілька років тому їх нарешті комп’ютеризували. І що ж ви думаєте? Батько почав шастати по Ютубу і виготовляти різноманітні помічні девайси. Наприклад, дровокол механічний, на пружині. Або гілкоруб, який до трактора чіпляється і працює від його приводу. Коли батько його включив – то через балку, там у нас четверо братів хазяйнує (уявіть, три рідних і троюрідний, хазяйнують разом і досі не розсварилися, це прямо дивно, бо земля – це, ви ж знаєте, а як ні, то почитайте Кобилянську), працівник їхній аж трактор свій зупинив і вийшов на город, аби послухати, “що ж там у Сашка Миленка так дивно гуде”. Ех, кажу я якось мамі, батьку б оце усе років та двадцять тому – і інтернет, і знання, як працювати на землі, ну, і віку 20 років скинути, так він би розвернувся. Але клятий совок з’їв у нього більш ніж пів життя. І хіба тільки у нього.

Мама мені якось розказувала, коли були колгоспні часи. Батько тоді на колгоспному току працював. То, каже, от іде в косовицю дощ – і добре, чоловік вдома буде, відпочине. (Вони, знаєте, хоч і сваряться, і темпераменти різні у обох – але досі люблять і жаліють одне одного. І мені важко уявити, як хтось один із них помре. Ні, звісно ж, я їх не кину, заберу до себе, як треба буде – але просто як після майже півстоліття життя разом потім жити самому. Не уявляю.) І це не тому, що у мене мама така погана чи лінива. Зовсім навпаки. Просто те колгоспне – воно нікому не треба було. Ну реально – які були стимули працювати, коли ті, хто був при кормушці, просто приїздили у колгоспну комору і тупо брали стільки, скільки їм треба було, і усього, чого хотіли. І всі те бачили. Який тут може бути стимул? Тільки один – красти самим. Якщо, наприклад, на колгоспній бійні була пряма вказівка – задні ноги голові та ще кільком “топ-чиновникам” (це колгоспну худобу, не їхню особисту різали так), то хто зможе кинути камінь у самих різників, які собі так само відрізали шматки? Особливо коли це був чи не єдиний реальний шанс поїсти м’яса у ті голодні 90-і.

І зерно крали, і метал пиляли. Всякого було. А тепер – зникло. Бо – у кого ти будеш красти? Навіть колишній колгосп, ТОВ нинішнє (де ну чверть від загального колгоспного земельного активу лишилася) – це уже приватна власність. Я вже не кажу про фермерів та таких одноосібників, як мій батько. Ти полізеш у чийсь приватний склад, як то кажуть, “до дядька”? Так це тюрма, тут тебе ніхто не відмаже і спуску не дасть. А у колгоспі – на поруки було взяти це як води напитися. Люди п’яні на роботі – це взагалі не вважалося за серйозне порушення, хіба як уже треба було людину вигнати (траплялися й такі історії), то тоді “раптом” на нетверезий стан персонажа звертали увагу.

А тепер, до речі, підіть в селі п’яницю пошукайте. Ну, є люди, які люблять зранку закинутися соточкою – але, по-перше, їх дуже мало, а по-друге, це пенсіонери, які все одно не працюють, а копієчку регулярно мають. А усім іншим дійшло, що можна і треба працювати. Бо он люди працюють – і мають. Тож алкоголізм сільський, він як мінімум на окремо взятому шматочку української землі, програв із цілком природних причин.

А село тепер поступово повертається до того стану, в якому воно і мало бути. Кількість людей логічно зменшилася. Бо зменшилася кількість робочих місць – половина, чи не більше, з яких у радянські часи була просто штучно вигадана. Я вже не кажу про ту кількість різних начальничків, без яких можна було обійтися – і зараз спокійно обходяться. Але уявіть собі парторга. Прийшов на восьму в правління колгоспу, посидів до 12-ї, сходив на обід (люди сміялися – “по ньому хоч годинника звіряй, 12:00 – він уже йде додому”), прийшов, ще посидів, і рівно о 17:00 – кінець безглуздого робочого дня. Нічим реальним людина не займалася. А зарплату – і то немаленьку – отримувала. І смаколики із колгоспної контори. І…

Логічно скоротили, а потім закрили і школу. І це дуже правильно. Бо, наприклад, середню школу із неповної середньої у нас зробили тільки тому, що голова колгоспу (той самий, ага) не хотів, аби його донька десь у конзаводі чи райцентрі довчалася два роки. От і “пробив” третій ступінь для нашої школи – на що вона абсолютно не заслуговувала. До речі, в цьому ж класі якраз і я навчався, тож закінчив школу у себе вдома, а не деінде. Уже в нинішньому столітті (ух, як пафосно прозвучало, правда?) спочатку прибрали цю штучну надбудову третього ступеня, повернувши до стану НСШ – а потім і взагалі закрили. Причому, знов-таки, все це було логічно – бо адекватні батьки і так возили дітей у райцентр, там же хоч якийсь рівень викладання був…

І тепер дивіться, що виходить. В селі у нас живуть молоді люди, ну, скажімо, мого віку. І у них є діти. І вони, ці люди, спокійно возять своїх дітей у райцентр чи іншу непогану за місцевими мірками. А це всього лиш близько 15 км. Ми в Запоріжжі возили старшого сина в школу десь на таку ж відстань, може, на пару кілометрів ближче. А ще оця трійця братів, про яку я згадував вище – вона вся місцева, виросла тут, мати у них залишається жити в селі, але вони всі уже живуть в райцентрі і просто кожного дня зранку приїздять сюди на роботу. А ще у одній сім’ї чоловік їздить на роботу за ті ж 10-15 км у більш-менш успішне Товариство, де працює інженером. І нічого страшного не сталося, небо не впало на землю.

Можливо, таким чином село і перетвориться на те, чим було з самого початку – на хутір в неозорому пшенично-соняшниковому степу. Значить, так воно і має бути. Бо усе йде – після майже століття дивних і диких експериментів – своїм природним шляхом. Шкода тільки, що кілька поколінь цими експериментами були замучені і загублені. І що Україна, село, моє рідне село Раковське, відоме під “поетичним” псевдонімом Зелене втратили ці роки, які тепер доводиться надолужувати. А дехто, як мій дід, так і не встиг похазяйнувати уповні на СВОЇЙ землі, на якій він народився і виріс.

А за село не переживайте, село буде жити. Рівно настільки, наскільки це буде потрібно степу, наскільки це буде потрібно полю. Або, якщо хочте, Полю – бо саме воно там контролює усе життя. Контролює логічно і чесно, на відміну від клятої “радянської влади”.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s