Історія про танк, степ і воду.

Ви знаєте, що таке “балка”? Якщо ні – тоді ось вам, читайте.

А ось балка у моєму селі.

У нас там, на балці, були викопані ями, з яких ми качали воду для поливання городини. “Качали” тому, що зараз зрозумієте чому.

Оце ми були в селі у батьків на День Незалежності. Їздили увечері он тим переулком (вертикальна дорога, з’єднує дві вулиці) на ставок закришувати рибу. І батько розказує – а отут, показує на балку, комбайн цього року переїжджав. Люди ж тепер городини садять все менше, а в основному соняшник на городах сіють, а його ж косити треба, через госпдвір не кожен комбайном заїде, кому сусіди не дозволяють, от і довелося пацанам (ну як пацанам, років на 5-7 старші за мене) заїжджати через балку. Нормально проїхав, без проблем.

А 1941-го року на тому ж місці, як розказував мій дід (тоді 16-літній підліток, якого за пару років заберуть остарбайтерствувати до Третього Райху) – застряг німецький танк. А це було десь у кінці вересня – на початку жовтня, тобто ще ні снігів, ні дощів серйозних. А танк застряг. А зараз комбайн там проїжджає. По сухому. Ось тому ми вже давно, років 15, не поливаємо городину з цих копанок. Просто води там немає – на один раз вистачить, а потім все, можна усе літо чекати, щоб знову повна яма набралася.

А до Другої світової на цій балці практично у кожного господаря була криниця із “доброю”, питною тобто водою. І після війни теж – правда, уже не у всіх, батько згадує, що десь 3-4 криниці на село ще було. (У нас теж була. Але відразу після війни, поки дід був спочатку в Австрії, а потім по Союзу в погонах 5 років шастав, від Байкала до Ріци – якась добра людина всю цеглу, якою була викладена криниця, вибрав, от вона й обсипалася.) Люди ходили, набирали. І не тільки додому – а й, наприклад, в бочку для колгоспних потреб, селян на полях напувати в спеку.

Але десь із 60-х років вода почала псуватися, засолюватися. І закінчилася історія власної води. Почали возити людям “дніпровУ” (саме так наголос, на останній склад) воду, з Дніпра тобто. А уже у пострадянські часи, коли планова економіка здохла – знайшовся інший, кращий варіянт. Кілометрах в 20 від нас протікає річка Вовча. Там по берегах її у людей є скважини, звідти воду і возять тепер. (У нас теоретично теж можна пробити, але це буде настільки глибоко, що фінансово невигідно пересічному селянину.) Вода – смачнюща, із дніпровою не порівняти. Ми останнього разу їздили відразу після турніру Богданового. То Оксана випрала форму і каже – ти знаєш, а тут навіть одяг краще переться, ніж у нас в Запоріжжі. Я вже не кажу про смакові якості.

А ви кажете, що глобальне потепління – міф. Я от згадую, як в шкільні роки (друга половина 80-х – перша половина 90-х) я у першій половині травня ішов зранку на автобусну зупинку у шведці, і голі руки у мене прямо мерзли. А зараз у першій половині травня уже спека така, якої років 25 тому і влітку, можливо, не було.

Висихає придніпровський степ, зневоднюється. Ставки міліють (бачили, я фотку вішав з рибкою – там посеред ставка очерети ростуть, а в часи мого дитинства і близько такого не було; а зараз від того місця, де тоді берег був, до нинішнього берега, метрів 20-30 треба йти, при тому, що сам ставок по ширині метрів 50 максимум), бур’янами усе заростає. Ну, бур’яни, припустимо – справа рукотворна, бо у пострадянські часи зник колгосп, де була велика отара овець, плюс корів у селян стало практично на порядок менше (я пам’ятаю, як ми пасли корів, то бувало і до 90 корів у череді, а зараз 12-13) – немає кому витоптувати-виїдати…