Натрапив на жорстку таку дискусію щодо того, чи мають право діяспоряни любити Україну десь там у себе на Альбертщині. І от що подумав.

У всій історії діяспорян є два цікаві аспекти. Перший – цілком очевидний. Його можна назвати “Чому вони не повертаються?”

Тут все дуже просто. Можна довго говорити про те, а чому вони взагалі мають повертатися. Вони поїхали собі у пошуках кращої долі – і мають на це право. Вони зберегли у своїй голові якісь елементи українськості – і мають на це право. Ніхто ж ірландцям в США не дорікає – а чого ви, мовляв, у тій Новим Йорку сидите, їхали б піднімати рідний Манстер. Ах, не їдете? Ну тоді й нічого День св’ятого Патрика відзначати! Смішно? А з українцями виходить десь так.

Втім, є й претензії серйозніші – сидите там, а так сильно переймаєтеся українськими проблемами, ніби вони для вас щось значать. І оце вже цікавіша історія. Мені, наприклад, здається, що перейматися потрібно тим сьогоденням, у якому ти живеш. Старатися робити його кращим чи принаймні не псувати те, що вже було створене до тебе. В кінці кінців, ніхто у тебе в Канаді українську пісню і вишиванку не відбере – а проблеми сучасної України навіщо тобі потрібні, якщо ти від них якраз і втік закордон? (Це якщо мова про прямих емігрантів, а не нащадків тих, хто виїхав років 100 тому.)

Ще такий момент є у цій історії, про який я особисто чув – що діяспоряни мають дещо викривлену оптику на сучасні події в Україні. Саме через свою відірваність від інфопростору. Наприклад, їхнє бажання допомагати не ЗСУ, а лише якимсь патріотичним організаціям – частина із яких просто спекулювали красивими вивісками саме для таких цілей – воно якраз і є наслідком цієї відірваності. Хоча, в кінці кінців, вони свої гроші витрачають, то яке нам діло до того, на кого чи на що вони їх витрачають.

“Але витрачати гроші – це все-таки не приїхати сюди і піднімати Україну тут”, – скажуть опоненти. І будуть праві. Правда, є одне прізвище, яке псує усю їхню струнку антиемігрантську позицію. Ви вже здогадалися, про яке прізвище мова? Правильно – Супрун.

Людина приїхала з-за океану піднімати Україну. Піднімати одну із найскладніших, найкорумпованіших, найскандальніших і найважливіших для кожного, “маленького”, як той казав, українця галузь – охорону здоров’я. А тепер скажіть мені – який фідбек отримала пані Уляна від “широких народних мас” після років своєї каторжної праці? Я, наприклад, не згоден з тим, що Супрун потрібно залишити на посаді очільниці МОЗ – вона значно кориснішою була б на посаді президента країни, бо всі оті її пости в ФБ, вони якраз і є по суті своїй президентськими, вони нас, людей дикого лісостепового середньовіччя, намагаються вивести в люди. І всі оті смішки над “дозволила мочити манту” – це від недалекого ума українців насправді.

Так от. Подивіться на результати президентських виборів 2019 року. І подумайте – скільки відсотків набрала б Супрун, будучи кандидатом у президенти. Отож-бо й воно.

Звідси логічне питання – спираючись на приклад Супрун, навіщо діяспорянам повертатися до України, якщо це дике населення, яке тут миє бурштин та пиляє недопиляні колгоспи на метал, взагалі не розуміє і не потребує цивілізованого світу?

Ні, це не значить, що нам капєц, що треба скласти лапки і чекати смерті. Ми все одно маємо якось жити і прагнути до кращого життя. Ми – це ті українці, хто живе тут. Але навіщо тим українцям, які уже живуть у кращому житті – кидати його і їхати сюди? Заради кого (чого)?

І ще один аспект, маленький такий і ніким, думаю, не висвітлюваний, але. От, приміром, Канада. Канада – це країна англоканадців та франкоканадців. Ні, там є, звісно, ще якісь права – мовні в тому числі – аборигенів на півночі. Але в цілому це двомовна країна. А українці там – просто понаїхавші (нехай і давно) люди.

А от непогано було б, якби українці в Канаді трансформувалися – як раніше французи і англійці – в україноканадців. Тобто в таку етнокультурну групу, яка сформувалася і існує отут. Із відповідними наслідками – у вигляді якихось прав, в тому числі й на офіційну мову хоча б на рівні регіону. Ну і взагалі, “українці в Канаді” – це, погодьтеся, про минуле, бо українцями вони БУЛИ, а “україноканадці” – це про майбутнє, бо україноканадцями вони Є і БУДУТЬ.

Це, звісно, таке теоретизування, але цікаво було б, якби в тій же Канаді один із штатів мав офіційну українську мову. Тобто по суті на іншому кінці світу була б країна, в якій уповні функціонує українська мова. І це, скажімо, полегшило життя тим українцям, хто хоче туди виїхати зараз – як полегшує життя, скажімо, юним футболістам із Південної Америки те, що одна із найсильніших ліг світу знаходиться в країні, де говорять однією з ними мовою, іспанською. Це такий собі приклад, але от вам мовні реалії, які працюють.

А в цілому щодо діяспорян у мене позиція така. Хочуть виїжджати – нехай виїжджають. Хочуть цікавитися тим, що відбувається тут – хай цікавляться. Я б для них ще й подвійне громадянство запровадив – все-таки українці Канади за відвертих українофобів не голосуватимуть на виборах, хоча б тому, що вони не знаходяться в українському материковому інфопросторі, засраному безкінечними ригами і медведчуками.

Питання “А навіщо воно вам там треба” у мене залишається – але у кожного свої причуди, комусь, може, сенсу життя додає порпання в сучасних українських політичних реаліях, канадські, певно, значно нудніші.