Як ми спалили “Жигулі”

Раз сьогодні Маковія – то й історію я згадав тематичну, про мак.

Не знаю, як зараз, а колись давно, у 90-і, городами нашого неозорого степового Півдня регулярно шастали наркоші. Мета їхніх анабасисів була проста, як колумбове яйце – шукали насадження по профілю. Тобто мак. Пам’ятаю, колись батько одному навіть води напитися виносив. А у тітки, пам’ятаю, один штріх зайшов з вулиці у двір, побачив квітку маку, зірвав і почав жувати. Правда, то був не той мак, що їм потрібен, а звичайний польовий…

Але, крім цих макових мандрівників, були ще й такі, які не стали чекати милості від природи. Це ми зрозуміли тоді, коли улітку, пройшовши по насадженій у нас кукурудзі. Вона була буквально засипана стеблами маковиння!

Строго говоря, це було не у нас, а на території, яка належала сусідові. Але він давно виїхав кудись у райцентр, носа свого не потикав до хати (та й було там до чого потикати – старезна розвалюха, в яку навіть страшно було залізти ворам; страшно і безперспективно, бо що там було красти). А городи тоді не належали людям – якось так було, – тож батьки домовилися у сільраді, що будуть обробляти його клаптик, і садили там кукурудзу (а зараз люцерку).

І от, значить, один із цих макових туристів, очевидно, думаючи, що город нічийний, ніхто там лазити не буде – а, може, взагалі нічого не думав, а просто, – взяв і насадив там маку. Ну насадив і насадив, подумали ми – і нічого з ним робити не стали.

Але йшов час, а юний (чи, може, не дуже юний) мічурінець за своїм зіллям не являвся. Чи то забув адресу плантації, чи то склеїв ласти, не дочекавшись врожаю. Хтозна… Одним словом, достояв той мак у кукурудзі аж до того моменту, коли зовсім висох – і урожай можна було збирати вже не наркоші, а нам. Ми й зібрали.

Я, чесно кажучи, не дуже пам’ятаю, скільки ми його тоді зібрали. Але мама – у неї пам’ять краща за мою – стверджує, що два десятилітрових відра. Ні, ви не зрозуміли – не головок із зерням два відра, а самих зернят. Маку ми тоді наїлися, як-то кажуть, від пуза.

А стебла і голівки попалили від гріха подалі. Правда, батько якось, уже глибоко постфактум, розповів знайомому мєнту про цю дивну плантацію – на що той, дізнавшись про об’єми, аж зітхнув: “Сашко, а ти “Жигуля” за все те міг получить”. Помовчав і додав: “Ну, або 5 років тюрми”.

Отак ми залишилися і без “Жигулів”, і без тюрми. А мак у нас з тих пір більше ніхто не сіяв.

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s