Два неейфорійні аспекти, які хочеться виділити у вчорашній перемозі молодіжної збірної України на чемпіонаті світу. Власне, не у самій перемозі, а у навколофутбольних дискусіях.

“Динамо” рулить?

Перший аспект напряму стосуватиметься футболу. Протягом турніру не раз і не два мені доводилося бачити навіть на Facebook, не кажучи вже про більш-менш спеціалізовані форуми і сайти – мовляв, а бачите, як молоді динамівці рулять, вихованці “Динамо” принесли перемогу – і таке інше.

Я не полінувався прогулятися по Вікіпедії – і от що нарив по цих молодих динамівцях. Їх там рівно п’ять, Супрягу ми відкидаємо, він цілком очевидний не-вихованець, бо прийшов у ДК уже на дорослому контракті (як і нинішній гірник Сікан, до речі). Залишається чотири. Так от, дивимося, коли вони почали займатися в “Динамо”.

Булеца – 16 років
Кучерук – 16 років
Попов – 16 років
Цитаїшвілі – 12 років

Як бачимо, назвати цих хлопців вихованцями “Динамо” – крім хіба що Цитаїшвілі, бо він все-таки пробув там 7 років – можна досить умовно. Цілком очевидно, що вони перейшли в “Динамо” просто тому, що це один із двох клубів в країні, де навіть на дитячому рівні створені нормальні умови для занять футболом. Наприклад, із мого досвіду спілкування – тільки “Динамо” і “Шахтар”, навіть на рівні уже 9-10-річних оплачують усе на світі (тренування, турніри, виїзди і т. ін.). У всіх інших клубах, про які я знаю – все це лягає на плечі батьків. (Ну, або спонсорів, якщо вони є, а їх майже ні у кого немає.)

Тому не дивно, що люди намагаються потрапити до ДК і ШД – дивно, навпаки, що динамівців-гірників у цій збірній усього 10 із 21-го. Це не заслуга “Динамо”, це просто ситуація у вітчизняному футболі така.

(До речі, щодо “Шахтаря”, то варто відзначити, що там троє із п’яти – це реальні вихованці академії. Бондар, хоч і харків’янин – з 7 років займається в “Шахтарі”, Чех з 8-ми, а Конопля взагалі уродженець Донецька.)

Між іншим, в складі цієї збірної є футболісти, яких дійсно можна назвати вихованцями “Динамо” – але вони давно вже не там. Це “іспанець” Хахльов і син загиблого на війні офіцера Дришлюк. От Кирило Дришлюк, наприклад, з 11 років у “Динамо” займався до 17-ти, коли пішов у “Зірку” (зараз в “Олександрії”). А Булеца, Кучерук і Попов – вони такі вихованці “Динамо”…

Для прикладу глянув Італію, яка теж представлена була на цьому мундіалі. Із трійки грандів “вихованцями” представлені лише “Мілан” і “Ювентус” – по 2 гравці. Причому як мінімум два із них – голкіпер Алессандро Пліццарі і захисник Рауль Белланова – є реальними вихованцямим клубу, із 6 років займаються у “Мілані”. Усі інші 17 гравців – це “Кротоне”, “Луккезе”, “Пескара”, “Ліворно”, “Равенна”… Підозрюю, це тому, що там умови не настільки погані, як в українських малих клубах. І не треба бігти у великі клуби прямо в дитячому віці – якщо їм треба буде, заберуть уже з контрактом (як воно і відбувається зазвичай).

Герої минулих коментаторських днів

Одним із головних позитивів цього турніру був – на думку багатьох українських шанувальників футболу – коментаторський дует. В український телеефір повертаються зірки 2000-х, Дмитро Джулай і Денис Босянок! Звісно, що це викликало певний фурор. Тож хочеться поговорити і про цей момент.

Для початку окреслю диспозицію – я слухав тільки фінал (повністю, коментували обидвоє) та півфіналі (2 тайм, коментував Босянок). З одного боку, всього два матчі, але матчі не прохідні, матчі важливі, ключові і навіть, вибачте за пафос, вікопомні. Тож мали б бути досить показовими.

І от що мені спало на думку після цих матчів. Особливо після фіналу. Таке враження було, що я повернувся у першу половину попереднього десятиліття. Розумієте, за ці, ну скажемо так – 10-12 років (візьмемо за точку відліку час появи спеціалізованого телеканалу “Футбол”) коментаторство в Україні дещо змінилося. Зробило певний крок уперед. Наприклад, в емоційній подачі футбольного матчу. В цьому одна із головних претензій до коментаторів – їх часом (і це “часом” тривало дуже багато часу) було просто нудно слухати. Перший в історії українського футболу фінал мундіалю за участі нашої збірної – а нудно. Сидять собі люди в студії, говорять про футбол, нормально так говорять, правильні, в принципі, речі говорять – але ну нецікаво це слухати. Ти ж на іншій емоційній хвилі з ними. Навіть коли один із коментаторів (Босянок, скоріш за все) намагався грати на нервах – наголошуючи на тому, що “три хвилини до перемоги” і таке інше – це не сприймалося в унісон із внутрішнім уболівальницьким настроєм.

Власне, фразою про те, що коментатори першої половини 2000-х і кінця 10-х – це уже різний формат, я вам Америки не відкрию. Так у цьому динамічному телевізійному бізнесі відбувається у всьому. Недавно прочитав слова найкрутішого телевізійника пострадянського простору Леоніда Парфьонова: “Для меня сегодняшним стандартам качества отвечают наши работы начиная с «Птицы-Гоголя»”. Це 2009-й рік. А до 2009-го, крім легендарного “Намедни” були шедевральна на той момент “Российская империя”, цікаві “Война в Крыму”, “Гамбит. На месте событий”, “И лично Леонид Ильич”. Але – вже не сприймається. Бо час іде, стандарти, вимоги змінюються. Цей бізнес, динамічний, швидкозмінний, він саме так і живе. І те, що (повертаючись до нашої теми) сприймалося після періоду Дерепи-Семененка як ковток свіжого повітря – нині вже виглядає як практично ретро.

До речі, фразу про те, що Джулай і Босянок залишилися там, у своїх золотих часах – придумав зовсім не я. Але під час цього мундіалю я зрозумів, що у цій фразі таки є правда. Так в чому ж феномен такої реакції футбольної спільноти, очікування цих двох непересічних, але з минулого, персонажів? Підозрюю, в тому, що більшість тих, хто очікував – за останні роки не чули того ж таки Джулая на “Сетанті”. І жили враженнями (у першу чергу – порівняльними, з часами вищезгаданих коментаторів радянської школи) з тих часів. А я от трохи чув.

Звісно, коли коментатор починає коментувати іншою мовою – а Джулай коментував там московитською, – це накладає свій відбиток. Крім того, інший український коментатор “Сетанти”, Олексій Іванов, коментував своєю рідною мовою, йому не довелося переключатися, на відміну від Джулая. Але. Іванова я чув не раз і не два (якось так склалося, що більшість матчів, які я дивився із “Сетанти”, були саме у виконанні Олексія) – і було помітно протягом певного періоду, як він росте в професії. Наприклад, як змінюється його робота з інтонацією під час матчу, як він все вдаліше і уміліше оперує іронією і просто якимись гумористичними нотками. Пошукайте на Рутрекері матчі “Сетанти” у виконанні Іванова, візьміть люфт у 2-3 роки – ви зрозумієте, про що я кажу.

Так от – у Джулая таких змін я не відчував. Повторюся, можливо, це пов’язане із мовною особливістю – Джулай все-таки україномовний коментатор з самого початку. Але враження було саме таке.

І від вчорашнього коментаря фіналу воно було схожим. Як для першої половини 2000-х – цілком пристойний коментар, без дурнуватих штампів попередньої епохи, жвава така розмова людей, які розбираються у футболі та уміють про нього розповісти глядачам. Але у 2019 році хочеться – і вимагається, бо є підстави – уже чогось більшого, іншого. Чого я й не почув.

Висновки

Відразу до обох пунктів цього тексту. Заглиблюйтеся у суть речей і не живіть минулим.