Чому я ненавиджу українську журналістику

Можна багато говорити про ставлення моє і суспільства до української журналістики. Але я просто наведу один приклад.

Пам’ятаєте, Порошенко на прес-конференції назвав одну журналістку “дорогенькою”? Так от тоді представники, точніше, представниці ЗМІ гордо виступили проти свавілля президента України, влаштувавши цілий флешмоб:

недорогенькі1

А ось що сталося кільканадцять днів тому, на iForum.

недорогенькі2

Як ви думаєте, журналістська братія так само вступилася за свого скривдженого – тут ще й фізично, а не просто морально – колегу?

Ага, чекайте. Він навіть сам почав виправдовувати охоронців Зеоенського:

недорогенькі3

От у цьому і є вся їхня гнила сутність. Демократів Ющенка і Порошенка вони залюбки і геройськи мочили (особливо якщо за це добре приплачувалося), а як тільки їм наступали на хвіст, всерйоз, а не якимись там словами на прес-конференції – тут же замовкалося і переходилося у формат отаких от заглядань у рота “хазяїну”:

Л-Н-Янукович61956107_2211157562302068_4656107233082343424_n

Бо гуляти по Межигір’ю чи по Заліссю і дивитися, як “хазяїн” по пеньках бігає, чи їсти шаурму і полуниці, скинуті “з барского плєча” – воно всяко ж приємніше, ніж так само опонувати, огризатися і мочити людей, які демократію і всі її “забаганки” мали в носі. Це ж Порошенко танцював навколо сьомої Ради, аж поки не знайшов формальної можливості її розпустити – слабак, значить, можна і постібатися, а то й прямо фейки вкинути, як знаменита своїми стандартами  BBC. А з пацанами, які почали своє правління із прямого і нахабного порушення Конституції, і їм наплювати на те, що про них взагалі думають з цим порушенням, а петиція про відставку для них це просто сміх – о, з ними треба обережніше. Бо, як сказав один мій колега про зовсім іншу історію у зовсім іншій площині, “страшно назвать осла ослом. Он хоть и тупой, но обидчивый. И жутко упрямый. Если всерьез обидится, то надолго. Уж лучше его подлизывать раз в неделю текстуально, чем потом пару лет каждый день лично”.

Саме тому, працюючи уже більше 15 років у ЗМІ, я чхати хотів на усі ці “цехові”, “корпоративні” та інші “солідарності”. Бо я чудово знаю, що я – якщо щось, не дай Боже, станеться – нікому і нафіг не буду потрібен. І за мене ніхто не те що рвати, навіть підняти свою сраку не захоче. Он у Черкасах побили журналіста Вадима Комарова. Побили так, що він в комі лежить уже місяць. Мабуть, в комі, а не вмер – бо остання новина про нього датована 29 травня, а далі нічого не пишуть. Певно, нецікаво. Так от, той Комаров – якого, повторю, не “дорогеньким” обізвали, а побили до стану коми – цим “недорогеньким” не те що нафіг не впав, а вони, можливо, і не знають про його існування.

Мочити Ющенка/Порошенка багато ума і сміливості не треба. А ти перед Януковичем/Зеленським не прогибайся за шаурму. Оце буде подвиг, за який тебе дійсно поважатимуть. Поки що ж до цих “недорогеньких” може бути різне ставлення – але не повага. Не заробили. І, думаю, уже й не зароблять. Бо вони, нинішні журналісти – не на Портнікову виховані, не на його досвіді і кар’єрі, а на Лещенку і Найєму. В кращому випадку.

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s