Українці і вибори. Коротка історія тупості

Історія голосувань українців на виборах – це чудова, практично еталонна історія. Історія для відповідних спеціалістів, у тому числі й, можливо, медичного профілю. Давайте ж пройдемося по усіх українських голосуваннях і подивимося, що і як це було.

Березень 1991-го. 70,2% жителів Української РСР голосує на референдумі за “збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності”. Так, це найнижчий результат із усіх союзних республік, які брали участь (балтійські, Молдова, Грузія та Вірменія відмовилися) – але це 70 відсотків!

І водночас із цим, на тих же дільницях, більше 80% опитаних проголосувало у консультативному опитуванні за те, щоб “Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України”. Тобто як мінімум половина українців (це грубі математичні прикидки, якщо 30% тих, хто не голосував за СРСР, проголосували за ССР) голосували і за те, і за інше – за практично взаємовиключні речі.

Йдемо далі. Через 8,5 місяців ті самі українці, які навесні голосували за збереження СРСР – проголосували кількістю 90,72% за незалежність України. І при цьому вибрали президентом – із рекордним на всі часи показником 61,59% президентом України совкового діяча, члена Політбюро ЦК КПУ Леоніда Кравчука – який боровся за заборону Народного руху, який у свою чергу боровся за незалежність України.

У вас ще не закрутилася голова? Йдемо далі.

1994-го року, всього за 3 роки, Леонід Кравчук, який 1991-го набрав  у трьох галицьких областях 11,5, 13,7 та 16,79% голосів – набирає у цих же областях 91, 90,6 та 89% голосів. При цьому Володимир Лановий, якого, нехай і формально, підтримав на виборах “Народний рух” – набрав у цих областях менше за Леоніда Кучму, який мав чітку промосковитську направленість, і проти якого галичани і голосували за Кравчука.

Проходить ще 5 років. На виборах 1999-го у Галичині безваріантно виграє вибори Леонід Кучма, набираючи у цих трьох областях у першому турі 70,4, 69,4 та 64,1% відповідно. У другому – у всіх трьох за 90. При цьому 1994-го, нагадаю, він набрав у цих областях – 2,6, 3,1 та 3,6%. Не кумівський стрибок у 75-80%, та все ж немало.

Ті ж, хто не хотів другого терміну Кучми, не знайшли нічого кращого, як під акуратним керівництвом Банкової пропхати туди очевидно програшну фігуру комуніста Симоненка – а не значно поміркованішого Мороза. Чому? Та тому, що повірили у байку із “морозівським” замахом на Вітренко (питається, навіщо Морозу конкурувати із божевільною тіткою, яка після усього піару і допомоги АП набрала менше за нього?). Тому, що повелися на чистісіньку махінацію у вигляді створення і розвалу “канівської четвірки”, яка і задумувалася з самого початку як антиморозівський хід.

Референдум-2000 ми пропускаємо – абсолютна більшість електорату так і не зрозуміла, за що вона голосувала. Хіба що за популістичні заклики зменшити парламент і скасувати недоторканність. А, проголосувавши за ці питання, люди тут же забули про них.

Вибори-2004. Тут уже “тріумфував” схід і совок. Повівшись на банальну і примітивну маніпуляцію, східняки і совки повірили у “фашиста” Ющенка, у колючий дріт навколо Донецька – і створили рейтинги абсолютно тупому зеку Януковичу, який до того ж упав, збитий яйцем. (Так, результати були домальовані, але у “третьому турі” за Хама все одно проголосували 44% громадян України.)

Вибори 2004-го року стали першими виборами, на яких люди голосували за відверту порожнечу, яка, за великим рахунком, не прикривалася нічим реальним. “Крєпкій хазяйствєннік”, “свой данєцкій пацан” і таке інше – це все міф. Можна сказати, що голосували проти Ющенка, проти фашистів і американців – але чому ж тоді ці анти західні голоси відійшли не ідейному Симоненку, який набрав усього 5%?

До того ж, не забувайте, Янукович був протеже Кучми (нехай формально, але ж він його призначив прем’єром) – того самого, проти якого Схід голосував 1999-го. Але Симоненко, який боровся з Кучмою (нехай і не насправжки, але для електорату все було “по-настоящєму”), який ідейно був проти Заходу, Європи і США – вибори програв розгромно, а Янукович набрав купу голосів.

Наступні вибори, 2010-го. Це були унікальні вибори. Унікальні тим, що завершували п’ятирічку нечуваної доти політичної свободи в країні. Вибори, у яких чинний глава держави не використовував на свою користь адмінресурс (принаймні, у таких масштабах, як його попередники). Вибори, до яких встигло вирости, хоч і невеличке іще, але нове покоління політиків. І що ж ми побачили на тих виборах?

А побачили ми те, що народ після 5 років свободи спромігся лише на те, щоб проголосувати за все того ж донецького зека Януковича і еталонну популістку Тимошенко. Замість того, щоб обрати, кожен у своєму макрорегіоні, молодих і однозначно адекватніших Яценюка (захід) та Тигипка (схід), електорат віддав їм в загальному 20,2% – а Януковичу з Тимошенко 60,37%.

Окремої розмови заслуговує результат чинного президента, Віктора Ющенка. Після виборів українці в загальній своїй масі сміялися з Ющенка і тикали пальцем у його скромні 5,45%, повторюючи за московитськими ЗМІ (бо це вони відкопали таку інформацію, а українські ресурси – як це робиться і до сьогодні, свіжим прикладом є слова Луценка про “список Йованоич”, про які українці дізналися із московитського державного пропагандистського ресурсу РИА “Новости”, а не з західного першоджерела) про антирекорд усіх часів. Сміялися і тикали замість того, щоб замислитися над двома речами:

1) те, що чинний президент набирає таку кількість голосів, означає, що він не чіпляється за владу, що є змінність влади (якої за як мінімум одного із топ-кандидатів – Януковича – бути не могло, що всі уже побачили 2004-го, коли його пропихали просто-таки дикими, навіть не дикими, а московитськими методами);

2) те, що саме за цього президента в Україні панувала політична свобода, яку, втім, українці досі не навчилися цінувати.

І, в кінці кінців, що Ющенко, при усіх його мінусах, не закидав українців такими популістичними речами, як його конкурентка по електоральному полю, Тимошенко. Ви чули щось про “Вітіну тисячу”? Ні. А про “Юліну тисячу” пам’ятають усі.

Проходять ще чотири роки. Чергові позачергові вибори президента (другі в історії, після 1994-го; до речі, зверніть увагу, всі вибори на “4” у нас виходять або позачергові, або скандальні). На цих виборах популізм політиків та тупість електорату уже піднялися на повен зріст. Починаючи із результату Порошенка, який виграв вибори у першому турі на… На чому? Винятково на тому, що “треба провести вибори в один тур, бо другий тур буде на руку Москві”, дестабілізація і все таке інше. Я вже не кажу про те, що Порошенко до моменту фактичного початку виборчих перегонів (зняття Верховною Радою Януковича з посади, коли стало зрозуміло, що будуть дострокові вибори) взагалі не був ніякою публічною фігурою – на відміну від трійки лідерів опозиційних фракцій у Раді. Із цієї трійки на вибори пішов один Тягнибок і набрав усього 1,16.

Зате електорат проголосував за:

– Тимошенко, яка сиділа у в’язниці (очевидно, за це і проголосував), а, вийшовши із Качанівки, тут же прилетіла на Майдан піаритися на убитій Небесній сотні;

– Ляшка, який був на той момент абсолютно віртуальним персонажем, єдиним подвигом якого були “допити” сепарів, як пізніше з’ясувалося, зняті десь чи не у павільйонах кіностудії імені Довженка;

– Тігіпко, який взагалі незрозуміло де був усі ці 4 роки;

– Рабінович, за якого уперше голосували просто по приколу, як за героя анекдотів.

Можна по-різному ставитися до Тягнибока, але він все-таки був публічним політиком, брав активну участь у Революції Гідності (може, не стільки він, скільки “Свобода”). Можна по-різному ставитися до Яроша, який вигулькнув зі своїм “Правим сектором” лише в тижні Євромайдану. Але Рабінович був узагалі ніким. (Для тих, хто не цікавиться українським футболом. Ті, хто в курсі про існування такого нині покійного клубу, як “Арсенал” – чудово знали, що це за людина.) І це ніщо набрало більше, ніж реальні Тягнибок і Ярошк разом узяті.

По суті, крім Порошенка, із кандидатів-2014, що набрали більше 2%, можна виділити як більш-менш реального і адекватного персонажа – тільки Анатолія Гриценка. Який набрав стільки, скільки і Тігіпко, який, як Габер, з’явився лише на вибори (а потім, як і до того, моментально зник).

І тепер нинішні вибори. Порошенко, який, будучи лише нардепом і екс-міністром в уряді Януковича (а також “любим друзям”, проти якого в тому числі й голосували на парламентських виборах 2006-го та 2007-го не за “Нашу Україну”, а за БЮТ), набрав більше 50% – зараз, після усіх досягнень і успіхів (а вони є, і їх немало, можливо, найбільше серед усіх українських президентів), ризикує не потрапити у другий тур. Згадайте Кравчука-1994 чи Кучму-1999 – що вони зробили для Галичини, що вона масово побігла голосувати за них? Їхні “досягнення” – гіперінфляція першої половини 90-х та формування олігархічного прошарку у другій половині того десятиліття – можна порівняти із порошенківськими часами? Падіння гривні утричі за Порошенка – це гірше, ніж повне знецінення карбованця при Кравчуку? Кононенко і Гладковський – олігархи рівня Пінчука?

Порошенко-2019 – фігура в рази значиміша за Порошенка-2014. За ним стоять реальні успіхи, особливо на міжнародній арені. Він очолив країну, яка була на грані розпаду – зараз Україна розвиває економіку і зупинила наступ агресора. Але імовірний результат на виборах у нього в рази гірший.

Далі. Тимошенко. З цим персонажем найцікавіше є те, що за неї будуть голосувати за сході, де ще на початку десятиліття її ненавиділи, а то й боялися, залякані байками про “концтабори”. Якщо Кравчук і Кучма, аби завоювати Галичину, зіграли на карті патріотизму – то Тимошенко зі східняками грає не на карті патріотизму, тут такого явища не існує, і не на карті совкізму, бо нині це непопулярна в масах ідея, а на карті популізму і халяви. Бо саме халява є головною ідеєю жлобів, які населяють змосковщені-зрадянщені простори східної та південної України.

Зеленський – це взагалі квінтесенція українських виборів. Хоча за нього теж багато хто голосувати по приколу, як за Рабіновича – але тут є відмінність. Рабінович, при усій аферистичності своєї персони, все-таки з’являвся у публічному просторі. Після виборів і перед цими виборами, доки не знявся на користь Бойка, він досить активно фігурував у телепросторі. Зеленського ж як політика, як кандидата в президенти – просто не існує.

Зеленський – це абсолютно віртуальна реальність. Це серіальний персонаж, з якого зробили кандидата у президенти. Можна багато говорити про “нові обличчя”, але Зеленський – це ніяке не нове обличчя, у нього взагалі немає публічного обличчя. Ми зараз не говоримо про мету запуску цього проекту (чи це помста Коломойського Порошенку, чи навпаки гра на його користь, аби вибити Тимошенко з другого туру), ми говоримо про реальність кандидата у президенти. Її не існує. Уперше в українській історії реальні шанси на президентство (принаймні, в соціологічно-букмекерському розрізі) має те, чого люди ніколи не бачили і не чули. Абсолютне ніщо.

Про інших кандидатів говорити уже немає смислу, але, наприклад, відзначу пару Садовий-Гриценко – де знявся не Гриценко на користь мера Львова, одного із найкращих міст країни, а Садовий на користь… А ви можете сказати, чим Гриценко займався після поразки на виборах-2014? В парламенті його не було. Активної громадсько-політичної діяльності не вів, якщо не враховувати примазування до тих чи інших популістичних проектів – зокрема, проекту “Саакашвілі”. (До речі, електорат готовий був голосувати навіть за екс-президента Грузії, і те, що він не міг балотуватися, зупиняло далеко не усіх.) Головний же аргумент тих, хто голосуватиме за Гриценка – це, на секундочку, інтелектуальна еліта країни – це дитяче “Він не крастиме”. Вам теж смішно? А за Садовим – величезне фактично мільйонне місто, повітряний хаб – один із двох – країни, туристичний центр і все інше. Але знімається він, а не на користь нього.

Всю цю історію, любі мої, я описав для того, аби підвести до однієї простої думки. Український виборець – і це не міняється з роками, змінюються лише обставини, нюанси і деталі – це дуже обмежена, часом відверто тупа і абсолютно точно легкоманіпульована істота. Тому питань “Як же може бути так, щоб оцей от Імярек набирав стільки?” закиньте на антресолі і забудьте про нього назавжди. Принаймні, якщо вам стільки років, скільки мені – для вас цей період, за який змін або не буде, або вони будуть мінімальні і декоративні, називається саме НА-ЗАВЖ-ДИ. Діти наші, можливо, і побачать нову якість і політиків, і виборців. Ми ж – не побачимо.

Advertisements

One thought on “Українці і вибори. Коротка історія тупості

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s