Кілька слів 5 років по тому.

18-20 лютого 2014 року – найстрашніші дні в історії Революції Гідності. Найстрашніші дні в новітній історії України. Потім, на війні, навіть Іловайська трагедія і збитий у аеропорту Луганська літак з нашими військовими не сприймалися аж ТАК. Бо на війні зазвичай таки убивають. А на акціях протесту на Хрещатику – ні. Тим паче, масово. Не убивали. До 18 лютого 2014-го.

18-20 лютого 2014 року –  це ще і дні, в які народилася Україна. Справжня, реальна, жива Україна, а не мумія “УРСР із смартфонами і синьо-жовтою символікою”. Саме звідти, з пролитої там крові, вона бере початок.

Насправді, так завжди і всюди. Одна з найближчих нам країн Європи, Литва, відвоювала свою незалежність теж через кров – у страшні січневі дні 1991-го. І саме після них, після 14 загиблих, у лютому того ж року відновлену незалежність Литви визнала перша країна в світі (Ісландія). Бо справжня НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – вона здобувається тільки з кров’ю і жертвами. От здати її можна і просто, буденно навіть, а отримати/повернути – тільки так.

Я завжди кажу і буду казати одну річ – якщо ви хочете зрозуміти, чи виправданими були ті жертви, зробіть одну просту річ. Відкотіться назад, на нульовий день Революції Гідності, або на 17 лютого 2014-го. Згадайте, якою наша країна була тоді. І подивіться, якою вона є зараз. Порівнюйте не з Данією чи Німеччиною, не з Сингапуром чи Японією. Порівнюйте з тим, що було у нас ДО. Порівнюйте те, що є у нас ТЕПЕР. І робіть висновки.

(А ще можете порівняти з однією сусідньою країною, яка свою незалежність так і не отримала. І не отримає. Країною, у якій не було свого Майдану. І не було своєї Небесної Сотні. Країною, у якій не стояли труни на центральному майдані столиці.)

18-20 лютого 2014 року – це дні, без яких не було б нинішніх нас. Ми нинішні є саме тому, що їх, загиблих там – немає. Ми їм винні. На все життя. Винні в тому числі й тим, що не маємо права просрати Україну після того, як вони заплатили за її незалежність найвищу ціну.

Вічна пам’ять Небесній Сотні. І слава Україні.