Бачили, як онуфріївці відбрикуються від нового закону, за яким вони мали б перебрати свою реальну назву? А відповідь дуже проста.

Ми всі ці роки, з весни 2014-го, говоримо про гібридну війну, яку веде Московія з Україною. Іхтамнєти, “шахтьори” з танками, якісь невідомі люди, які збили “Боїнг”. Врешті-решт, всі ці “народні республіки”. Усе це – лише різні обличчя Московського царства. Але показати своє реальне обличчя Московія не може. З різних причин. Одна з причин – це якраз те, чому існує і буде існувати (принаймні, у вигляді самооцінки) такий покруч, як УПЦ (МП).

Причину цю, до речі, непогано засвоїли кримінальні елементи. Чи, може, це московський державний механізм перейняв у кримінальників… Є таке поняття “воровка на доверии”. Так от УПЦ (МП) – це якраз і є воровка на довєрії. Точнісінько так, як і інший, дуже розповсюджений міф – про “братні народи” (як для внутрішнього, московитського, так і для зовнішнього, українського ринку) чи про “один народ” (це в основному для внутрішнього ринку, бо він і в довоєнні часи не дуже користувався популярністю в Україні).

Вся історія взаємодії Московії з Україною (Руссю, Гетьманщиною) – це взаємодія агресора із жертвою. Напад, окупація, анексія, знищення активних верств населення і таке інше. Стандартна ситуація для історії будь-якої колонії. Наприклад, з Чечнею, де і за царів московських воювали, і за президентів московських воюють. І навіть за генсеків, навіть після депортації воювали.

Але з Україною Московії вдалося провернути цікавий номер. Підмінити історичну пам’ять. Внушити цілому народу те, чого ніколи не було. Не було ніякого возз’єднання. Не було ніякої дружби народів. І нічого іншого, в чому нас переконували і досі продовжують переконувати – не було. (До речі, саме тому, думаю, в СРСР набрав такої популярності “мем” про “бандерівців” – бо на нього можна було списати ту невелику кількість українців, які продовжували боротися з імперією. Мовляв, ми-то з українцями – один народ, мир, дружба, жувачка, але от є кілька сотень таких покручів… А якщо говорити правду про те, хто воював проти комуняцької московської країни у Другу світову – то треба буде вимовляти вголос “УКРАЇНСЬКА повстанська АРМІЯ”. Бачите? Ціла армія, і не якась там бандерівська, а українська, тобто яка має відношення до цілого народу.)

Точно так же і УПЦ (МП). Коли Україна здобула формальну політичну незалежність – в Свято-Даниловому, а радше в Кремлі придумали таку маску, у вигляді “української церкви” (нехай і “Московського патріархату”). Зверніть увагу – “Грузинської православної церкви (Московського патріархату)” не існує. Хоча точно так же грузинська церква була частиною імперської РПЦ, але 1943-го Сталін наказав визнати автокефалію самопроголошеної 1917-го ГПЦ. (А 1990-го це зробив і Константинополь.) А от автокефалію самопроголошеної в той же час УАПЦ Кремль не визнав. Бо Україна – це була частина імперського міфу.

Того самого міфу, в якому Севастополь, точніше, Херсонес – сакральне місце для Московії. Хоча, якщо говорити правду (це взагалі ключова фраза, коли говориться про історію і сьогодення Московії – “якщо говорити правду”, бо правду там не го-во-рять), то це сакральне місце для України. Тому, що хрещення Русі 988-го до Московії не має ніякого відношення. Як і сама Русь, із князями Володимиром, Ярославом та іншими.

Визнання автокефалії УПЦ – 1917-го, 1943-го чи 1992-го, неважливо, коли саме – воно б відповідно потягло за собою підняття історичних тем. Наприклад, про те, як Москва вкрала у Константинополя Київську митрополію (те, про що уже навіть Варфоломій заговорив вголос). І, звісно, про хрещення Русі, тобто України. Саме тому ніхто автокефалії і не визнав. Натомість з’явилася маска “УПЦ (МП)” для московитської церкви в Україні.

І саме тому вони зараз так відбрикуються від зняття маски. Бо тоді доведеться рано чи пізно визнати і те, що “сакральність” Херсонеса до Московії не має ніякого відношення. А це уже серйозний крок до відходу з Криму. На це Кремль піти просто не може.

От саме через Крим – а не тільки через вплив церкви на материковій Україні – Онуфрій і буде далі ламати дурочку про те, що “ми українська церква, але московського патріархату”. Щоб РПЦ і далі могла виставлятися тут своєю церквою, а не чужинцями-загарбниками. Щоб і далі мати цей мотузок, яким Кремль прив’язав коли до себе Київ і Україну.