Вчора я вже перепощував один пост, який іде врозріз із загальною тональністю коментарів щодо персони Леоніда Краснопольського. Ось він – а також іще трохи інформації із коментарів.

Тепер про те, що я хочу сказати в контексті цих скрінів.

По-перше, я завжди говорив і говорю, що de mortuis aut bene, aut nihil nisi verum. Тобто – нічого, крім правди. Отже, якщо є якісь темні сторони в біографії того чи іншого персонажу – живий він, мертвий, герой України чи ще там хтось – про це треба говорити.

Але.

Щодо першого скріна – я поцікавився у кількох близьких до теми персонажів, і вони підтвердили, що інформація, там викладена, є досить правдивою. Але зрадофілія, навіть комерційна зрадофілія (про що, власне, там і йдеться) – це не злочин. А от те, що описане в коментах на другому скріні – це уже значно серйозніше. І тут потрібні докази. Бо без доказів це виглядатиме не дуже, м’яко кажучи.

І ще одне. Чому всі ці пости, коменти, звинувачення – випливають лише після смерті персонажів? Ок, давайте уявимо, що цього ДТП не сталося. Краснопольський живий. І… І? І продовжує свою діяльність, яку далеко не завжди можна назвати моральною, а у певних моментах навіть і злочинною (якщо вірити тому, що є на скрінах).

Не сотворити чергового кумира, чергову непримиренну борчиню із агресором (Надію Савченко) чи чергового убитого владою за щось там (Андрій Кузьменко) – це добре. Але це не настільки критично, скільки діяльність цих людей, коли вони живі.

Може, треба давати такій інформації, якщо вона дійсно правдива, законний хід у відповідні структури? Я говорю зараз про скрін №2 – із скріном №1 все більш-менш зрозуміло, тут немає складу злочину, а тому варто діяти на репутаційні втрати, та й по всьому.

Пустопорожніх і фальшивих святих не має бути, це очевидно. Суспільство від цього тільки більше дуріє. Але і оприлюднювати такі речі (чи принаймні доносити їх до відповідних державних органів) треба вчасно. Щоб це мало реальний практичний сенс.

Так само, до речі, як і позитивні речі. А то суспільство дізналося про справжнього “слугу Україні, отца солдатам”, генерала Кульчицького тільки після його загибелі. Це неправильно. Якщо людина заслуговує на повагу – вона має її отримати за життя. Так само, як і негативне ставлення.