На початку року я зробив одну важливу сімейно-історичну річ. Запишу сюди, аби не забути і не втратити.

Я умовив батька відвезти мене з сім’єю в сусідній (з їхнім селом) райцентр і показати ось цю хату.

Це хата (вона тут значно коротша, була чи не удвічі довша – раніше так будували, і хата, і конюшня під одним дахом) була збудована іще моїм прапрадідом Федором Миленком. А це на фото – мій троюрідний дядько, який там живе. Він, правда, історію роду майже не знає, тож ми з батьком нічого у нього не випитали толком, але подивитися на хату було цікаво.

Тут жив мій прадід Василь. Тут народився мій дід Степан. Це село, нині селище Покровське – козацького роду-племені. Його заснували 1779 року вихідці із останньої Січі. Мабуть, тому і Покровське – бо ж Покрова, як відомо, була одним із знакових козацьких свят.

На жаль, я дуже мало знаю про своїх предків. Троюрідна тітка (сестра оцього дядька, що на фото), яка працює у Покровському районному архіві, колись розказувала моєму батьку, що у них там майже нічого не залишилося – треба їхати в Дніпро, пробиватися в тамтешні архіви. (Якщо є хто у френдах із цієї організації – відпишіться, будь ласка.) Знаю, що чи то прапрадід чи то навіть його батько, тобто прапрапрадід був “далекобійником”, тобто возив товар із Покровського в Катеринослав.

Як вони жили, бідно чи багато, я достеменно не знаю, але підозрюю, що не бідували. Ось що пише Вікіпедія: “Так, у східній частині села, котру звуть “Глиняною” перед Першою світовою війною 228 дворів не мали тягла, 98 — по одному коневі і лише 75 господарств — по двое коней”. От якраз на “Глиняній” і стоїть ця хата. А про коней я точно знаю, це дід розказав батьку, а батько мені, що було двоє. Так що непогано, мабуть, жили.

Тільки землі не вистачало. От мій прадід Василь – який з дитинства був горбатим, що, втім, не завадило йому стати фантастичним столяром (і ще й одружитися та завести двох дітей, серед яких був і мій дід) –  поїхав, як тоді казали, “на отруби”. В село, яке потім – провівши адміністративний кордон на пару кілометрів західніше – опинилося в чужій області. Як я народився і виріс на Запоріжжі, на самісінькій околиці області, а не на Дніпропетровщині.

А кілька років тому один із батькових двоюрідних братів знайшов в домашньому архіві отаку от фотку:

Хтось із цих двох статечних чоловіків і є мій прапрадід Федір. (Судячи із фотографій на могилах родичів – той, що з чорним волоссям.) А у картузі стоїть його найстарший син, старший брат мого прадіда, Максим. Цей дожив навіть до моїх літ, померши на початку 80-х. Мій-то прадід через своє каліцтво помер ще 1940-го. Могила його заросла на цвинтарі, аж потім, уже в 70-х, дід її віднайшов, поставив пам’ятник, і тепер вона найстаріша на усьому цвинтарі.

А ще зверніть увагу на сорочки хлопчиків – моїх, виходить, троюрідних дідів, яких, уже, звісно, немає в живих. Цікаво, які там кольори були, на цих вишиванках. А той, що посередині стоїть – трохи на мене малого схожий 🙂

Шкода, що буремне ХХ століття перемололо не тільки людей, а й пам’ять. Спробуй тепер знайди якісь згадки по архівах, по сімейних альбомах (які за десятиліття погубилися; а недавно у отого родича, який віднайшов цю світлину, пожежа була, і згоріли іще цікаві старі фото). Але треба шукати, треба зберігати. Щоб знати самому і передати сину.

А йому є що передавати. Наприклад, село, звідки родом його дід та баба по материній лінії (мої тесть і теща, значить) ще на мапі Боплана було позначене. От де історія!