Так ким є для русского міра – і для України – Володимир Висоцький, Віктор Цой, Міхаїл Булгаков та інші?

Безперечно, по суті В’ятрович абсолютно правий. І в цьому немає нічого ні дивного, ні образливого. Це звичайна констатація факту. І в той же час – незвичайна.

Якби В’ятрович підняв цю тему в ході якоїсь дискусії про вплив Висоцького/Цоя/Булгакова на український культурний простір, якби це було зроблено а) в рамках якогось глобальнішого обговорення і б) з метою дійти до якогось розуміння – чи так це, а чи не так, що робити, як протидіяти (якщо треба протидіяти) – це була б одна історія.

Ми ж маємо зовсім іншу історію. Коли на ювілей цього митця він просто зробив такий собі вкид – не розраховуючи ні на який конструктив. Максимум, на що можна було розраховувати в цій ситуації – це на відповідну реакцію. От ми її і маємо – у вигляді постів і коментів, що, мовляв, “не чіпай святого своїми брудними лапами”.

Хоча, якщо говорити тверезо – Висоцький це навіть не минула, а позаминула епоха. І те, що його згадують один раз на рік (а то й рідше), на день народження – чудова ілюстрація його значимості і впливу на нинішнє українське суспільство. Висоцький – це минуле і минуле упевнене, яке уже ніколи не стане сучасністю. (І добре, бо, дивлячись на його друга Говорухіна, розумієш, яким гівном міг стати той, кого вважали аж навіть головним бунтарем СРСР.)

Тож з практичної точки зору – на відміну від сучасного шансону, від “Сватів” та іншого сучасного умовно культурного продукту – про Висоцького нема чого говорити. Він уже нікого і нічим не запалить і не заманить нікуди. Це зірка, яка давно погасла, і просто відблиски її через світові роки долинають до нас.

Тому треба було просто дати цій зірці спокійно залишитися у минулому. Обговоривши її феномен і залишки впливу на українців у спокійно-конструктивному форматі. А не влаштовувати такий, якщо хочте, непрофесійний вкид.

Втім, Україна постреволюційних часів тим і вирізняється, що спокою і конструктиву тут дуже мало. А вкидів і криків повно. Тож маємо те, що маємо.