Що ж, Нацрада озвучила те, що цілком собі очікувалося.

Читаємо сьогоднішню заяву цього держоргану:

“Ще один висновок – щодо використання державної мови в ефірі вітчизняних телеканалів. Моніторинги ефіру підтверджують, показники звучання української пісні та ведення програм на радіо суттєво покращилися.  Але закон про мовні квоти на телебаченні не виправдав сподівань через встановлений перехідний період, що триватиме до 13 жовтня 2018 року. Передбачена перехідними положеннями норма, що до передач, виконаних українською мовою, зараховується увесь телевізійний продукт національного і власного виробництва, знівелювала всі очікування. Перехідний період був передбачений, аби мовники скоригували свої виробничі завдання, навчили своїх ведучих та авторів програм і передач, підготували або залучили нових, якісно оновили свій контент та збільшили вихід власного продукту.  Деякі канали не зорієнтовані на якісні перетворення – вони залишили ефір незмінним, лише формально забезпечуючи дотримання законодавчих вимог“.

Прекрасна ілюстрація тієї вигрібної ями, якою є українське телебачення. Держава, змінюючи законодавство з точки зору користі для суспільства, перспектив у майбутньому і до певної міри національної безпеки – робить непотрібний, в принципі, крок, даючи телеканалам час для того, аби переформатуватися. І що ж ми бачимо?

А бачимо ми те, що цей “наглий сучий потрох” просто забиває – в першу чергу на глядачів, бо на закон уже трохи стрьомно. А на глядачів – не страшно, бо вони як дивилися усе це гівно, так і дивитимуться.

Так, я завжди говорю, що однією із найбільших проблем, яка мене харить в Україні, є тупість суспільства. Але при цьому я цілком усвідомлюю, що у багатьох ця тупість набута – в тому числі й агресивною політикою ЗМІ, в першу чергу телебаченням. І от це телебачення, яке провело цілу спецоперацію з отупіння суспільства – демонструє, що воно своїх глядачів вертіло на пульті від зомбоящика. “Ми їх прикормили гівном, будуть їсти, нікуди не дінуться”.

А вихід із цієї ситуації є рівно один. Точніше, їх два. Перший – тупо не дивитися ТБ. Взагалі. Як я роблю. Все, що мені потрібно – є в інтернеті. І є тоді, коли мені потрібно, а не телеканалам. І я можу знайти інформацію з такими акцентами, які потрібні мені, а не власникам телеканалів.

Але це тільки перший вихід. Який є виходом для однієї особи, але не для суспільства. Тому другий вихід – це публічні акції, бойкоти і т. ін. Для того, щоб показати людям, яких так само, як і нас з вами харить телебачення, що вони не одні такі. І що у відмові від телебачення немає нічого страшного, а інтернет – це значно краще і вигідніше, ніж зомбоящик, де єдиний твій вибір це перемикання каналів, де все уже розписане без урахування твоїх вимог.

Телеканали, які нахабно і цинічно ложать хуй на своїх глядачів (яких вони ж перед цим скалічили гівнофільмами, гівносеріалами, гівнопередачами і гівномузикою – в основному московитськими, до речі), повинні відчути цей протест. От для чого потрібен пункт номер два.

Ну, і, звісно, потрібно давити цих клопів законодавством. Як показав цей перехідний період – жорсткими і навіть жорстокими методами. Бо вони розуміють лише силу піздюлєй. А коли вони покажуть, що розуміють і силу слова – можна і по-людськи до них поставитися. Поки що для цього немає жодних причин.