Отже, обіцяна розповідь про книжки, які я прочитав чи почав читати під час новорічно-різдвяних канікул. Почну з трагічного.

Я таки дочитав книжку Девіда Йоллопа… вибачте, Єллопа “Як вони вкрали у нас гру”. Осьосьочки вона.

Це щоб ви знали і десятою дорогою оминали її. А якщо раптом у вас десь зачешеться її купити і прочитати – пишіть мені, я скину вам номер своєї картки, вишлете ті гроші мені, я їх прогуляю, а вам подякую на Фейсбуку, і для вас буде однозначно більше користі. Бо якщо ви таки купите і прочитаєте це ісчадіє ада, то вам ніхто не подякує, на відміну від. А іншої користі не чекайте.

Я вже писав на фізбучєку про те, як перекладач познущався над людьми за допомогою Гоголь-транслейта і свого повного ігнорування футбольної термінології. Якщо цікаво – шукайте на ФБ за гештеґом #український_переклад.

В принципі, уже там ми з вами вияснили, що проблема не тільки в тупому, як сибірські валянки перекладача, перекладі. Хоча, наприклад, ось тут я сумніваюся, що вина лежить на авторі:

Ні, можливо і автор не знає, що немає в світі таких команд, які можуть виграти Лігу і грати в чемпіонаті світу. Прочитавши книжку, я цілком це допускаю. Але якби перекладач хоч трохи знався на футболі, ну хоч якісь елементарні речі – наприклад, про окреме існування інститутів збірних і клубів – то такого, мабуть, не було б.

Отже, з перекладачем закінчили – тим паче, там, де не йшлося про футбол як гру, він перекладав досить непогано. Ну, чи Гоголь-транслейт перекладав досить непогано. Але коли знову починалося про гру – починався ад і ізраїль.

А я не випадково написав про “знову починалося”. Справа в тому, що, попри заявлену тему “Авеланж спаскудив футбол”, в книжці навіщось тупо описуються футбольні перипетії усіх чемпіонатів, які були проведені під час президентства бразильця.  І подано це так, ніби – от бачте, бачте, що творилося при ньому! В першу чергу, мова про суддів. А от коли при Роузу неочевидний гол Херста зарахували – так це автор не помітив у принципі.

Взагалі таке враження складалося, що цей Девід Єллоп просто поставив перед собою задачу – за будь-яку ціну обісрати Авеланжа. І всю книжку під це підганяв.  Особливо не заморачуючись не те що реалістичністю свого тексту, а й якимись елементарними речами. Ну от вам приклад – про ЧС-1982 автор гнівно пише, що, мовляв, на стадіоні “Бернабо” (я казав, що перекладач не знає за футбол нічого?) під час того мундіалю заборонили рекламу “Пепсі”, з якою у нього (клуба, певно, хоча, може, автор мав на увазі стадіон як окрему юрособу) контракт – бо ЧС спонсорувала “Кока-Кола”.

Я бачу, як ви здивовано знизали плечима. Згоден – претензія ні про що взагалі, бо це нормальна практика. Але, бачте, для Йоллопа це смертний гріх. І в такому от акцепті написана вся книжка. Така, знаєте, геббельсівщина – де є правда (тут спорити не буду, бо Авеланж таки падлюка), але стільки вигадок, притягнень за вуха і просто брехні, що читати це дуже важко.

Один із найяскравіших моментів я навіть зафоткав. Насолоджуйтеся:

Скажу вам чесно – я навіть поліз у Вікіпедію перевіряти, чи не пропустив я щось у біографії Дієго Армандо. Не пропустив. Тоді ЩО ЦЕ ТАКЕ? Ні, ну варіант “Автору так треба для додаткового нагнітання” – приймається. А ще? От хіба можна так нахабно, цинічно і безсовісно плювати читачам в очі? Девід Йоллоп гарантує – можна.

А цей шматочок нагадав мені про одного одногрупника:

Він теж полюбляв казати “порвали 1:0”, розповідаючи про якийсь матч. Але він говорив це в основному стьобно, до того ж, він простий випускник філфаку ЗДУ – а ніякий не видатний публіцист і гуру журналістських розслідувань.

Завершуючи цю трагічну частину, ще раз повторю -ніколи, ніколи, ніколи не читайе ні девідів йоллопів,  ні українські переклади футбольної літератури, якщо в перекладачах не значаться особисто вам відомі і перевірені футбольні журналісти (як от Нікітос Черняк, Юрка Шевченко ітд у книжці “Пеп: Конфіденційно”) – бо в сурлі мов коти понасцикають. Це не то шо неповага до читачів – це їх повне ігнорування.

А ми ж ідемо далі. Після Йоллопопуккі почав читати оцей от витвір мистецтва.

Нічого особливого не скажу, бо тільки почав читати. Але сподобалося, як Семенка гнобили за наїзд на Шевченка. Він там, значить, написав, що хватить уже насілувать труп ялозить сракою по засмальцьованому “Кобзарю” (це не цитата, а моя інтерпретація) – і на нього, значить, напали орди шевченко-захисників: та хто ти такий, та як ти смієш, і таке інше.

В принципі, десь таке відбувається з тих часів перманентно – фанати “без верби і калини” як тільки почують, що хтось усомнілся і спробував задвинути щось сучасніше, бігом вибігають зграєю і набрасуються на нахабу. А далі ви в курсі.

Продовжую читати, якщо буде щось цікаве – розкажу.

А тепер про головну книжку канікул (картинку з якої я кілька днів тому запостив, а ви й не прохавали тему, бо не такі фанати, як я):

Так-так, це той самий Марк Фрост, який за сумісництвом ще й писав сценарії легендарного серіалу.

В принципі, “роман” – це сказано трохи хитро. Бо це і не книжка – а така собі папка з документами. Ось дивіться, що я маю на увазі:

Звісно, тут завжди можна придратися “А чого бланк українською” – але це нагадає про “як можуть негри в серіалах українською говорити” початку 90-х. Хоча, наприклад, я бачив, що в московитському перекладі шапка газети “Твін Пікс Ґаззетт” написана в оригіналі, а в тому, який я читав, теж перекладена. Не знаю, мене це повне перекладення не збентежило.

А зроблена книжка просто бомбєзно. Там про історію і Твін Пікса (точніше, земель, на яких це місто знаходиться), і про історію контактів з інопланетянами – з Розвеллом-1947, звісна річ. І все таке інше. Як для фаната цієї саги – шедеврально.

До речі, Фрост в кінці минулого року випустив ще одну книжку в такому ж форматі – “Twin Peaks: The Final Dossier”. Московитською точно буде цього року, українською – не зустрічав інформації, але, думаю, що теж мають зробити.

Так що, колеги-твінпіксята, біжіть сміливо купуйте і читайте просто взахльоб. І пам’ятайте – сови не те, чим вони здаються.