Колись один із найбільш негативних персонажів української історії часів Других визвольних змагань сказав фразу, яку дуже люблять і до сьогодні: “Читати українську історію треба з бромом”. А я сьогодні волею випадку занурився в українську історію – і вкотре переконався, що тому персонажу треба було читати історію України з ціанідом (бажано ще до початку Других визвольних змагань), а нормальним людям треба було читати з головою на плечах.

І не ліпити кумирів з тих, з кого не треба ліпити. Наприклад, із Січі. Ні, я не кажу про те, що то був суцільний негатив – але такого там вистачало з головою, аби подумати і не поспішати із ярликами, як, як сьогодні прочитав, Галина Пагутяк – “Фронт очищує і так народжується нова Січ”.

Я навіть не буду про 1775-й рік згадувати, хто захоче – сам прочитає справжню причину “зруйнування останньої Січі”. А ось прекрасний приклад того, як Січ, будучи аналогом Махна (точніше, навпаки – за хронологією ж), чудово використовувалася ворогами України.

“Спішно зібравши сили та з’єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з’явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка… Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом” (О.Субтельний, “Історія України”).

Я думаю, аналогію цьому “геніальному” нападу січовиків на Крим – у дуже “вдалий” момент тодішньої російсько-української війни – можна запросто відшукати в подіях нинішньої війни між Україною і Росією.

Не ліпіть кумирів бездумно. Це не тільки смішно, а часто і шкідливо. До речі, про кумирів. Знаєте, хто був тим героєм, який фактично перекреслив значення і перспективу перемоги під Конотопом? “Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдав поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і сплюндрував степовий Крим”. А тепер згадайте, який у нас культ Сірка. Отож.

P.S. І при цьому – це до того, що немає повністю чорного і білого, особливо в таких тривалих історичних проектах – “Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем” (той-таки Субтельний).

Бачите? Не можна Січ вписати в однозначний плюс чи мінус (і не тільки з неї, до речі). Не ліпіть з неї ярлик – краще вчіть історію.