Дєвушка мєчти

Днями почув по радіо, що в нашому місті гастролюватиме група “Ненси”. Посміявся. І додав – а неправильне вони місце вибрали для концерта. Треба в підземному переході на Анголі, бо то був природний ареал існування подібних пісень в другій половині 90-х. Я знаю, бо я там жизнь прожив.

Я приїхав в місто в кінці 1995-го – і якось дуже швидко опинився в тому місці. Все було дуже просто – там, на сходах до переходу, з боку центрального ринку, один чувак продавав газети. І спортивні у тому числі. Я просто не міг там не зависнути. І зависнув. На довгих 2,5 роки. Його звали Серьога, ми з ним здружилися, попри різницю у політичних поглядах (2004-го він голосував за Вітренко, наприклад). Я приходив туди зранку – пари, звісно ж, прогулював – брав свіжий номер “Спорт-Експресу”, йшов у кафешку на проспекті, замовляв собі булочку і какао, і читав. Про футбол, звісно ж. Після сільського життя, де єдиною розрадою був “Український футбол” раз на тиждень, ця преса стала для мене справжнім відкриттям. А які журнали випускав той же “СЕ”! У мене досі перед очима перший випуск, з футболістом Тіхоновим на обкладинці. Звісно, і в домашньому архіві колись були. Чи віддав комусь, чи просто десь зникли. З плином часу…

Ми обговорювали всі теми – футбольні, музичні, кінематографічні. Точніше, я більше слухав, бо знав набагато менше. Слухав і всмоктував всю нову для себе інформацію. Нову музику (Dire Straits), нові фільми, нові історії. Ну, і музика. Це прозвучить парадоксально – але від нього, стовідсоткового російськомовного українця, який взагалі Україну на дух не переносив, принаймні, в середині першого її десятиліття – я дізнався про існування такого гурту, як “Лесик-Band”. А ще він підсадив мене на сестричку Віку і “Братів Гадюкіних”, на “Скрябіна” (альбом “Казки” я заслухав в плеєрі до дірок). От такий парадокс. Запоріжжя взагалі – місто парадоксів.

Але ця музика звучала лише в наших розмовах. Навколо з касетників – втім, уже з’явилися і диски – лунало зовсім інше. Через 20 років я вже й не пригадаю до пуття усього того репертуару. Звісно, шансон – він тоді підкорив лише цей низовий рівень, одним із найпопулярніших був навіть не Міхаіл Круг, а Іван Кучін. Була така група, чи це псевдонім – Mr. Credo. До речі, єдина пісня з того періоду, яку я іноді (раз на рік) можу увімкнути – це якраз його, “Давай лаве”. (От і зараз вона у мене в колонках. Стимулюю пам’ять.)

І “Ненси”. Її чомусь особливо полюбляв чувак, який тут же, в переході, торгував касетами і дисками. Звали його теж Серьога – і він був дуже цікавий персонаж. У нього, здається, не було ніяких моральних перепон ні в чому. Наприклад, він запросто розказував нам, як вони в армії із сослуживцями ґвалтували найслабшого – не з якихось причин, а просто тому, що хотілося сексу. “Ну, и я его за уши так взял, говорю – пососи, что тебе, жалко”. В його устах подібні розповіді звучали цілком органічно. Син якогось чи то чиновника, чи то депутата – він торгував в переході касетами і уже був таким “плотним” наркоманом. Але якимсь не опустившимся, щось його тримало.

А ще Серьога перший показав баришню, з якою цей касетник чи то зустрічався, чи навіть жив “в гражданском бракє”. Це була шикарна молода жінка, я так і не зрозумів – як вони зійшлися, хоч і не надовго, в пару. 90-і роки, вони були такими, особливими. Втім, в деяких місцях нашого міста вони, здається, ще і не завершилися.

Серьога-касетник тим часом все більше занурювався в безодню ширки – і часто за нього касетами торгував мій троюрідний брат Сашко. Я тоді якраз квартирував у нього. Ситуація там була весела. Мама і тато бухали, тато по п’яному ділу биконув і отримав перелом ноги від дворових пацанів-старшаків, мама засинала п’яна в туалеті і вирубала нам світло, щоб ми не могли подивитися футбол (“Барселона”-“Динамо”, той самий матч). А ми з Сашком потихеньку виносили всяку мєлочовку із запасів його батька – кафель, запчастини, якусь совкову (а які тоді іще були) магнітолу для авта, – продавали на Малому ринку і гуляли на ці гроші.

До речі, на касетах ми нічого собі не брали. І стрьомно було, і якось нечесно, чи що. Але музику крутили в своє задоволення – чим іноді доводили заширяного продавця до сказу. Бо ж ми збивали йому всю клієнтуру, ігноруючи попсу і шансон.

А одного разу я використав ситуацію в своїх корисливих цілях. Ми з Сергієм першим тоді зависали по “Братьях Карамазових” і були закохані в одну дівчину. Вона теж час від часу з’являлася в цьому переході. Вона працювала в школі і вчилася на заочному на філфаці мого вузу. Спілкувалася вона в основному з ним, вони навіть в гості їздили одне до одного (у неї вдома її мама на мою безмежну ревниву радість опустила Серьогу, заявивши, що “у Олі три (чи чотири, вже не пригадаю) диплома”, а ти, мовляв, хто такий). А я її тільки одного разу провів до універа. Ні, потім ми ще сиділи в тамтешній кафешці і про щось розмовляли. Завдяки її імені я, власне, дізнався про існування такого гурту “Скрябін” – бо у  них була пісня “Оля”. Втім, пісня мені не сподобалася, на відміну від. А Оля потім вийшла заміж, і досі десь живе на своїй Бабурці.

Та я відволікся. Одним словом, вона прийшла, вони стояли розмовляли – а я, підступний майже-і-не-конкурент, взяв і врубив на повну потужність пісню “Карамазових”. Оцю от.

Серьога тоді на мене трохи злився 🙂

Але “Ненси” було не перебити нічим. Навіть зараз, через 20 років, коли я буваю на нинішній Базарній, де все уже давно і безповоротно змінилося – я чую якимось внутрішнім слухом цю “Дєвушку мєчти” чи “Я тєбя нарісовал” і, звісно ж, “Дим сігарєт с ментолом”. Чую і радію, що усе це в минулому. Минулому, за яким немає причини і потреби ностальгувати. Чи не єдине корисне, що я виніс з тих 2,5 років – це уміння биконути в потрібній ситуації. Бо коли в грудні 1995-го мене, вчорашнього селюка, як дитину облапошив якийсь місцевий навіть не урка, а так, мєлкій уркаганчик, забравши всі гроші (“щас ми тут лохам покажем, і я вєрну, тут со всєго города пацани вєзут, с Бабуркі даже”) і красиву модну зимову кепку з лого “Орландо Меджик” (ті, хто пам’ятають середину 90-х, запросто пригадають такий головний убір) – то десь влітку 1997-го в районі “Комунара” такий номер зі мною уже не пройшов. Я цілком спокійно і упевнено відбився від чувака і навіть не втік, а спокійно пішов далі у напрямку автовокзала. Мабуть, саме в той момент я відчув, що став тут, у місті, по-справжньому своїм.

А потім цей світ, як писав один із улюблених письменників, закрився для мене. В лютому 1998-го мене вигнали з матфаку (“не сдал всю сессию” – мені цей момент і досі іноді сниться в кошмарах), на півтора року я повернувся в село. А коли знову розпочав студентське життя, уже був кінець десятиліття – і щось навколо змінилося. Змінилися люди – принаймні, у мене в групі. Змінилася музика – і “Ненси” уже не звучало. Змінилася “Ангола” – її почали забудовувати, Серьогу першого потихеньку кидали з місця на місце, і в кінці кінців він перестав торгувати газетами – одна ця подія варта усього іншого. А Серьога другий десь зник. Казали, що він доширявся до гроба, а, може, валяється в якомусь притоні.

Життя змінилося. І от “Ненси” в моєму місті. Через два десятиліття після того, як їхні пісні слухали майже всі. “Где счастлив был, туда не возвращайся” –  є така мудра приказка. Для чого вони повернулися? Для кого?..

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s