Дєвушка мєчти

Днями почув по радіо, що в нашому місті гастролюватиме група “Ненси”. Посміявся. І додав – а неправильне вони місце вибрали для концерта. Треба в підземному переході на Анголі, бо то був природний ареал існування подібних пісень в другій половині 90-х. Я знаю, бо я там жизнь прожив.

Я приїхав в місто в кінці 1995-го – і якось дуже швидко опинився в тому місці. Все було дуже просто – там, на сходах до переходу, з боку центрального ринку, один чувак продавав газети. І спортивні у тому числі. Я просто не міг там не зависнути. І зависнув. На довгих 2,5 роки. Його звали Серьога, ми з ним здружилися, попри різницю у політичних поглядах (2004-го він голосував за Вітренко, наприклад). Я приходив туди зранку – пари, звісно ж, прогулював – брав свіжий номер “Спорт-Експресу”, йшов у кафешку на проспекті, замовляв собі булочку і какао, і читав. Про футбол, звісно ж. Після сільського життя, де єдиною розрадою був “Український футбол” раз на тиждень, ця преса стала для мене справжнім відкриттям. А які журнали випускав той же “СЕ”! У мене досі перед очима перший випуск, з футболістом Тіхоновим на обкладинці. Звісно, і в домашньому архіві колись були. Чи віддав комусь, чи просто десь зникли. З плином часу…

Ми обговорювали всі теми – футбольні, музичні, кінематографічні. Точніше, я більше слухав, бо знав набагато менше. Слухав і всмоктував всю нову для себе інформацію. Нову музику (Dire Straits), нові фільми, нові історії. Ну, і музика. Це прозвучить парадоксально – але від нього, стовідсоткового російськомовного українця, який взагалі Україну на дух не переносив, принаймні, в середині першого її десятиліття – я дізнався про існування такого гурту, як “Лесик-Band”. А ще він підсадив мене на сестричку Віку і “Братів Гадюкіних”, на “Скрябіна” (альбом “Казки” я заслухав в плеєрі до дірок). От такий парадокс. Запоріжжя взагалі – місто парадоксів.

Але ця музика звучала лише в наших розмовах. Навколо з касетників – втім, уже з’явилися і диски – лунало зовсім інше. Через 20 років я вже й не пригадаю до пуття усього того репертуару. Звісно, шансон – він тоді підкорив лише цей низовий рівень, одним із найпопулярніших був навіть не Міхаіл Круг, а Іван Кучін. Була така група, чи це псевдонім – Mr. Credo. До речі, єдина пісня з того періоду, яку я іноді (раз на рік) можу увімкнути – це якраз його, “Давай лаве”. (От і зараз вона у мене в колонках. Стимулюю пам’ять.)

І “Ненси”. Її чомусь особливо полюбляв чувак, який тут же, в переході, торгував касетами і дисками. Звали його теж Серьога – і він був дуже цікавий персонаж. У нього, здається, не було ніяких моральних перепон ні в чому. Наприклад, він запросто розказував нам, як вони в армії із сослуживцями ґвалтували найслабшого – не з якихось причин, а просто тому, що хотілося сексу. “Ну, и я его за уши так взял, говорю – пососи, что тебе, жалко”. В його устах подібні розповіді звучали цілком органічно. Син якогось чи то чиновника, чи то депутата – він торгував в переході касетами і уже був таким “плотним” наркоманом. Але якимсь не опустившимся, щось його тримало.

А ще Серьога перший показав баришню, з якою цей касетник чи то зустрічався, чи навіть жив “в гражданском бракє”. Це була шикарна молода жінка, я так і не зрозумів – як вони зійшлися, хоч і не надовго, в пару. 90-і роки, вони були такими, особливими. Втім, в деяких місцях нашого міста вони, здається, ще і не завершилися.

Серьога-касетник тим часом все більше занурювався в безодню ширки – і часто за нього касетами торгував мій троюрідний брат Сашко. Я тоді якраз квартирував у нього. Ситуація там була весела. Мама і тато бухали, тато по п’яному ділу биконув і отримав перелом ноги від дворових пацанів-старшаків, мама засинала п’яна в туалеті і вирубала нам світло, щоб ми не могли подивитися футбол (“Барселона”-“Динамо”, той самий матч). А ми з Сашком потихеньку виносили всяку мєлочовку із запасів його батька – кафель, запчастини, якусь совкову (а які тоді іще були) магнітолу для авта, – продавали на Малому ринку і гуляли на ці гроші.

До речі, на касетах ми нічого собі не брали. І стрьомно було, і якось нечесно, чи що. Але музику крутили в своє задоволення – чим іноді доводили заширяного продавця до сказу. Бо ж ми збивали йому всю клієнтуру, ігноруючи попсу і шансон.

А одного разу я використав ситуацію в своїх корисливих цілях. Ми з Сергієм першим тоді зависали по “Братьях Карамазових” і були закохані в одну дівчину. Вона теж час від часу з’являлася в цьому переході. Вона працювала в школі і вчилася на заочному на філфаці мого вузу. Спілкувалася вона в основному з ним, вони навіть в гості їздили одне до одного (у неї вдома її мама на мою безмежну ревниву радість опустила Серьогу, заявивши, що “у Олі три (чи чотири, вже не пригадаю) диплома”, а ти, мовляв, хто такий). А я її тільки одного разу провів до універа. Ні, потім ми ще сиділи в тамтешній кафешці і про щось розмовляли. Завдяки її імені я, власне, дізнався про існування такого гурту “Скрябін” – бо у  них була пісня “Оля”. Втім, пісня мені не сподобалася, на відміну від. А Оля потім вийшла заміж, і досі десь живе на своїй Бабурці.

Та я відволікся. Одним словом, вона прийшла, вони стояли розмовляли – а я, підступний майже-і-не-конкурент, взяв і врубив на повну потужність пісню “Карамазових”. Оцю от.

Серьога тоді на мене трохи злився 🙂

Але “Ненси” було не перебити нічим. Навіть зараз, через 20 років, коли я буваю на нинішній Базарній, де все уже давно і безповоротно змінилося – я чую якимось внутрішнім слухом цю “Дєвушку мєчти” чи “Я тєбя нарісовал” і, звісно ж, “Дим сігарєт с ментолом”. Чую і радію, що усе це в минулому. Минулому, за яким немає причини і потреби ностальгувати. Чи не єдине корисне, що я виніс з тих 2,5 років – це уміння биконути в потрібній ситуації. Бо коли в грудні 1995-го мене, вчорашнього селюка, як дитину облапошив якийсь місцевий навіть не урка, а так, мєлкій уркаганчик, забравши всі гроші (“щас ми тут лохам покажем, і я вєрну, тут со всєго города пацани вєзут, с Бабуркі даже”) і красиву модну зимову кепку з лого “Орландо Меджик” (ті, хто пам’ятають середину 90-х, запросто пригадають такий головний убір) – то десь влітку 1997-го в районі “Комунара” такий номер зі мною уже не пройшов. Я цілком спокійно і упевнено відбився від чувака і навіть не втік, а спокійно пішов далі у напрямку автовокзала. Мабуть, саме в той момент я відчув, що став тут, у місті, по-справжньому своїм.

А потім цей світ, як писав один із улюблених письменників, закрився для мене. В лютому 1998-го мене вигнали з матфаку (“не сдал всю сессию” – мені цей момент і досі іноді сниться в кошмарах), на півтора року я повернувся в село. А коли знову розпочав студентське життя, уже був кінець десятиліття – і щось навколо змінилося. Змінилися люди – принаймні, у мене в групі. Змінилася музика – і “Ненси” уже не звучало. Змінилася “Ангола” – її почали забудовувати, Серьогу першого потихеньку кидали з місця на місце, і в кінці кінців він перестав торгувати газетами – одна ця подія варта усього іншого. А Серьога другий десь зник. Казали, що він доширявся до гроба, а, може, валяється в якомусь притоні.

Життя змінилося. І от “Ненси” в моєму місті. Через два десятиліття після того, як їхні пісні слухали майже всі. “Где счастлив был, туда не возвращайся” –  є така мудра приказка. Для чого вони повернулися? Для кого?..

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s