Ніцой як розрив шаблона

Так от, думаю я собі – чому ж в цій історії із письменницею і касиркою переважна, навіть абсолютна більшість дописувачів обговорює (в основному критикує) поведінку саме Ніцой. А ось чому.

Для початку – ті версії, які ви писали мені в коменти, або які я сам знайшов.

Моралізаторство. Є таке. Наших людей хлібом не корми, а дай когось понавчати, що ти, мовляв, не так робиш. Ще моє покоління – яке зараз, власне кажучи, є основною рушійною силою суспільства – виросло на цьому принципі.

Заздрість. І це може бути. Заздрість у радянських і пострадянських людей дуже сильно розвинута. Бо що виходить – ми нібито всі за українську мову, але от вона змогла в лице це сказати, а ми ні, бо боїмося, соромимося і т. ін. От і заздримо тій, хто зміг.

Чистоплюйство. Багато хто хоче, аби суспільний простір в Україні українізувався – але щоб при цьому білі перчатки не забруднити. Або й взагалі – хай хтось зробить, а я ще й покритикую його так снобістськи, а потім результатами його ж роботи скористаюся. Теж нічого дивного, і цілком робоча версія.

Страх. Українців як мінімум за радянської влади привчали до покори. До ролі меншого брата. А тут хтось висунувся. “Хтось” висунувся – а по шапці отримають всі. Тобто, звісно ж, ні – але колись так було, а генетична пам’ять, вона дає про себе знати. Інакше б люди в 2016-му році не переходили на московитську, приїжджаючи з села до міста – бо конкретно зараз боятися нічого. Та минуле не відпускає.

Отаке от я прочитав і побачив. Але, на мою думку, є ще один важливий аспект, який в багатьох випадках керує цими людьми.

Справа в тому, що касирка в тій історії не зробила нічого незвичного. Нічого дивного. Вона взагалі нічого не зробила. У нас так здавна заведено, так прийнято, якщо хочте – люди подібних професій з тих чи інших причин говорять в основному, а то й винятково московитською. (Причини ми обговорювати зараз не будемо, текст не про те.) І ніколи чи майже ніколи не переходять на українську. До останніх років можна сказати, що й ніколи, без “майже”. Тобто, повторюся, касирка не зробила нічого незвичного, а діяла чітко у межах стандартного такого суспільного шаблону.

А от Ніцой вийшла за межі цього шаблону. Бо шаблон же має на увазі, що “ну так, ми-то українською говоримо, а от вона московитською, ну що з цим поробиш, не змушувати ж людину, ну і шо, шо на роботі і в якихось законах щось там прописано”. А тут ми бачимо зовсім іншу модель поведінки. Модель, яка вибивається із звичних, стандартних наборів життєвих ситуацій.

І задля підтримки якої треба, вибачте за пафос, виходити за межі зони комфорту. Треба, вибачте на слові, ламати своє ставлення до ситуації, до суспільства в цілому. А от це нашим співгромадянам дуже і дуже не хочеться робити. Бо люди – істоти в принципі досить інертні, а у випадку з жителями України треба множити це все на три.

Бо ж, згадайте, яке було ставлення до Московії і московитів до 2014-го року. Після, я вже не кажу, радянських часів і стандартно-шаблонного прізвиська “хохли” (а скажи у відповідь “кацап”), а навіть постійних газових війн, “ви мнє єщо за Сєвастополь отвєтітє”, війни з Грузією, в кінці кінців. І тільки тоді, коли Московія напала прямо на нас – тоді ставлення почало більш-менш помітно змінюватися. Тобто потрібен був такий сильний поштовх, який обернувся кров’ю і слізьми. А до того – ну не те щоб братья, але все-таки скільки років разом, Богдан Хмельницький знов-таки…

А в ситуації з мовою такий момент ще не наступив. Можливо, і не наступить. Все-таки цілком очевидно, що та сторона порєбріка цілком свідомо воює в тому числі й за те, щоб відмінити українську мову як таку. На території України, на секундочку. Якщо це не чіпляє – то не зачепить нічого.

Саме тому – через нешаблонність поведінки, на відміну від стандартної, такої звичної і навіть своєї касирки – на мою думку, маємо таку різко негативну реакцію на історію (чи істерію) Ніцой.

Але проблема, як я вже сказав, в тому, що нічого із суспільних, національних і т. ін. досягнень – не дається просто так. Просто так дається лише симулякр – як наша незалежність 1991-го. Литва і Латвія за відновлення своєї незалежності заплатили кров’ю, у 1991-му. Можливо, і через це також вони не гралися у котика та білочку із Московією, а прямою наводкою попрямували в Європу. Латвія ще й “узькоязичних” в негромадяни записала. начхавши на європейські вимоги – бо це їй було потрібно.

А ми незалежність отримали як подарунок – який до того ж не особливо й потрібним виявився. Тільки в 2004-му, після того, як для простої зміни влади (а не оголошення незалежності) довелося вийти на Майдан – зачухалися. Але не до кінця. І довелося у підсумку платити найвищу ціну – кров і життя.

Так що, як це не печально, а тихо-мирно українізація не пройде. Або пройде – але це буде не українізація, а “незалежність-1991”.

Ну, і так – я б не покладав на історії Ніцой аж надто великі надії. Вони потрібні лише як привід розпочати суспільну дискусію і (що значно важливіше, бо українці вміють дискутувати десятиліттями, ні до якого результату не дійшовши – згадайте, як там справи з новим правописом) тиснути на владу задля зміни законодавства на потрібне нам. От натиснули – і ввели радіоквоти. До речі, ніхто від них не вмер. І “улюблена людина” ні разу не корупціонера Лещенка закрила рота, не істерикує. Та й взагалі – працюють радіостанції, і музика знайшлася, і непогана музика. Про те, що від україномовного кіно в кінотеатрах ніхто не вмер, нагадувати?

Ага, іще одне. Ніцой зараз порвала шаблони. Але зауважте – чим. Вимогою поважати державну мову на робочому місці. І мову клієнта. А ще 25-30 років тому таким самим розривом шаблона було в тих же самих містах просто заговорити українською. Згадайте, як навіть сільські, тобто україномовні тітки перлися на початку 90-х від фрази “маєш рацію” (в якомусь серіалі часто звучала, “Дона Бейжа”, здається, бо він один такий був україноозвучений). А тепер ніхто і уваги не звертає.

Тобто – є очевидний, серйозний крок уперед. Правда, і часу на цей крок витрачено чималенько. Хотілося б пошвидше. Але для цього треба якраз виходити із зони комфорту. А цього багатьом ой як не хочеться.

Advertisements

One thought on “Ніцой як розрив шаблона

  1. Дійсно, мабуть, навіть ті, хто розмовляє українською і хотіли б, щоб з ними розмовляли українською, здебільшого не хочуть маратися, створювати конфлікт, але як інакше привернути увагу до проблеми?

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s