Так от, думаю я собі – чому ж в цій історії із письменницею і касиркою переважна, навіть абсолютна більшість дописувачів обговорює (в основному критикує) поведінку саме Ніцой. А ось чому.

Для початку – ті версії, які ви писали мені в коменти, або які я сам знайшов.

Моралізаторство. Є таке. Наших людей хлібом не корми, а дай когось понавчати, що ти, мовляв, не так робиш. Ще моє покоління – яке зараз, власне кажучи, є основною рушійною силою суспільства – виросло на цьому принципі.

Заздрість. І це може бути. Заздрість у радянських і пострадянських людей дуже сильно розвинута. Бо що виходить – ми нібито всі за українську мову, але от вона змогла в лице це сказати, а ми ні, бо боїмося, соромимося і т. ін. От і заздримо тій, хто зміг.

Чистоплюйство. Багато хто хоче, аби суспільний простір в Україні українізувався – але щоб при цьому білі перчатки не забруднити. Або й взагалі – хай хтось зробить, а я ще й покритикую його так снобістськи, а потім результатами його ж роботи скористаюся. Теж нічого дивного, і цілком робоча версія.

Страх. Українців як мінімум за радянської влади привчали до покори. До ролі меншого брата. А тут хтось висунувся. “Хтось” висунувся – а по шапці отримають всі. Тобто, звісно ж, ні – але колись так було, а генетична пам’ять, вона дає про себе знати. Інакше б люди в 2016-му році не переходили на московитську, приїжджаючи з села до міста – бо конкретно зараз боятися нічого. Та минуле не відпускає.

Отаке от я прочитав і побачив. Але, на мою думку, є ще один важливий аспект, який в багатьох випадках керує цими людьми.

Справа в тому, що касирка в тій історії не зробила нічого незвичного. Нічого дивного. Вона взагалі нічого не зробила. У нас так здавна заведено, так прийнято, якщо хочте – люди подібних професій з тих чи інших причин говорять в основному, а то й винятково московитською. (Причини ми обговорювати зараз не будемо, текст не про те.) І ніколи чи майже ніколи не переходять на українську. До останніх років можна сказати, що й ніколи, без “майже”. Тобто, повторюся, касирка не зробила нічого незвичного, а діяла чітко у межах стандартного такого суспільного шаблону.

А от Ніцой вийшла за межі цього шаблону. Бо шаблон же має на увазі, що “ну так, ми-то українською говоримо, а от вона московитською, ну що з цим поробиш, не змушувати ж людину, ну і шо, шо на роботі і в якихось законах щось там прописано”. А тут ми бачимо зовсім іншу модель поведінки. Модель, яка вибивається із звичних, стандартних наборів життєвих ситуацій.

І задля підтримки якої треба, вибачте за пафос, виходити за межі зони комфорту. Треба, вибачте на слові, ламати своє ставлення до ситуації, до суспільства в цілому. А от це нашим співгромадянам дуже і дуже не хочеться робити. Бо люди – істоти в принципі досить інертні, а у випадку з жителями України треба множити це все на три.

Бо ж, згадайте, яке було ставлення до Московії і московитів до 2014-го року. Після, я вже не кажу, радянських часів і стандартно-шаблонного прізвиська “хохли” (а скажи у відповідь “кацап”), а навіть постійних газових війн, “ви мнє єщо за Сєвастополь отвєтітє”, війни з Грузією, в кінці кінців. І тільки тоді, коли Московія напала прямо на нас – тоді ставлення почало більш-менш помітно змінюватися. Тобто потрібен був такий сильний поштовх, який обернувся кров’ю і слізьми. А до того – ну не те щоб братья, але все-таки скільки років разом, Богдан Хмельницький знов-таки…

А в ситуації з мовою такий момент ще не наступив. Можливо, і не наступить. Все-таки цілком очевидно, що та сторона порєбріка цілком свідомо воює в тому числі й за те, щоб відмінити українську мову як таку. На території України, на секундочку. Якщо це не чіпляє – то не зачепить нічого.

Саме тому – через нешаблонність поведінки, на відміну від стандартної, такої звичної і навіть своєї касирки – на мою думку, маємо таку різко негативну реакцію на історію (чи істерію) Ніцой.

Але проблема, як я вже сказав, в тому, що нічого із суспільних, національних і т. ін. досягнень – не дається просто так. Просто так дається лише симулякр – як наша незалежність 1991-го. Литва і Латвія за відновлення своєї незалежності заплатили кров’ю, у 1991-му. Можливо, і через це також вони не гралися у котика та білочку із Московією, а прямою наводкою попрямували в Європу. Латвія ще й “узькоязичних” в негромадяни записала. начхавши на європейські вимоги – бо це їй було потрібно.

А ми незалежність отримали як подарунок – який до того ж не особливо й потрібним виявився. Тільки в 2004-му, після того, як для простої зміни влади (а не оголошення незалежності) довелося вийти на Майдан – зачухалися. Але не до кінця. І довелося у підсумку платити найвищу ціну – кров і життя.

Так що, як це не печально, а тихо-мирно українізація не пройде. Або пройде – але це буде не українізація, а “незалежність-1991”.

Ну, і так – я б не покладав на історії Ніцой аж надто великі надії. Вони потрібні лише як привід розпочати суспільну дискусію і (що значно важливіше, бо українці вміють дискутувати десятиліттями, ні до якого результату не дійшовши – згадайте, як там справи з новим правописом) тиснути на владу задля зміни законодавства на потрібне нам. От натиснули – і ввели радіоквоти. До речі, ніхто від них не вмер. І “улюблена людина” ні разу не корупціонера Лещенка закрила рота, не істерикує. Та й взагалі – працюють радіостанції, і музика знайшлася, і непогана музика. Про те, що від україномовного кіно в кінотеатрах ніхто не вмер, нагадувати?

Ага, іще одне. Ніцой зараз порвала шаблони. Але зауважте – чим. Вимогою поважати державну мову на робочому місці. І мову клієнта. А ще 25-30 років тому таким самим розривом шаблона було в тих же самих містах просто заговорити українською. Згадайте, як навіть сільські, тобто україномовні тітки перлися на початку 90-х від фрази “маєш рацію” (в якомусь серіалі часто звучала, “Дона Бейжа”, здається, бо він один такий був україноозвучений). А тепер ніхто і уваги не звертає.

Тобто – є очевидний, серйозний крок уперед. Правда, і часу на цей крок витрачено чималенько. Хотілося б пошвидше. Але для цього треба якраз виходити із зони комфорту. А цього багатьом ой як не хочеться.