Ну що, поїхали?

Поїхали ми вранці 2-го січня на вокзал “Запоріжжя-1”. Два інфраструктурних зауваження. По-перше, непогана шашлична, яка була, якщо виходити з вокзалу, зліва – закрита, нема вже її. І тан там смачний продавався, я там постійно затарювався.

По-друге, платний туалет на самому вокзалі. Туди чомусь не пускали за наявності квитків – хоча в Хмельницькому, наприклад, безпроблемно і не раз. Крім того, якість сортира впала нижче плінтуса. Так дружина розказувала – я не ризикнув зайти.

На вокзалі зустріли Ксюхиного однокласника. З оттакенним наплічником. Відразу здогадалися, що теж на львівський поїзд. Виявилося, що він займається турбізнесом – возить групи в Карпати, раніше, “когда Крым был наш”, і в Кримські гори. Розказав багато цікавого, головним з чого я б відзначив ось що.

Виявляється, в ці турпоходи їздить багато заміжних дамочок. Для чого? Так-так, ви не помилилися – саме для того. Звісно, клеяться до інструкторів – але і звичайних туристів теж не відкидають. Так що, пацани, якщо хочте курортного роману – вперед! 😉 Ось тут координати контори.

Їхати із Запоріжжя до Кам’янця напряму нічим – крім авта, але взимку на наших дорогах в таку неозору далечінь нехай син Порошенка їздить. Тому ми відправилися поїздом. Як старий інтроверт і взагалі, я вирішив взяти квитки в “люкс”. Брав в перший день продажу – тому сказати, що бачив (в інтернатах, звісно; в каси я давно не їжджу) якийсь ажіотаж, не можу. Але по факту люксовий вагон був майже чи повністю заповнений.

Ну що вам сказати про люкс від “Укрзалізниці”? 21-е століття, в країні купа алергіків – я в тому числі. А в купе подушки з пір’я. Довелося закидати на антресоль і вкладатися на ковдру. Добре, що в купе було не холодно, то і пледика вистачило (а назад я взагалі спав в одних трусах під тоненьким простирадлом).

Акційну мінералку, про яку перед новим роком УЗ говорила в новинах, нам вручили, аякже. Провідниця взагалі така ввічлива попалася – попередила нас, щоб замикали купе і прибирали дорогі речі (телефони, годинник, гаманці) зі столика, як лягатимемо спати. Втім, до нас так ніхто і не ломився.

А ще отакі от новенькі підстаканники були. Українською мовою.

Те, що поїзд №120 їде із Запоріжжя до Хмельницького 20 годин – но коментс. З цим, мабуть, і Господь Бог нічого не вдіє. В дорозі згадалося, що в Японії в цей час випробовують поїзд на магнітній подушці, який розвиватиме до 600 км/год. Ех…

Хмельницького ми не побачили – бо відразу втрапили в маршрутку до Кам’янця. По 70 грн. з нас здерли. Назад чомусь по 50 заплатили. Їхав чувак нормально, може, тому, що боявся проблем з колесом – пробив він його чи щось таке. Але – московитська попса в салоні трохи запарила. Як розказав нам потім наш кам’янецький друг, тамта частина області така і є, трохи ватна. Нічого, біореактор ось як запустимо.

По дорозі зупинялися в райцентрі Дунаївці. Поки люди шукали хто пиво, хто сортир – я роздивлявся вивіски. Звісно, тут вже не так тупо по-московитськи, як у нас на берегах Дніпра, але що оце, питається, за “блінчики” і “вкусняшка”?

Ближче до обіду, спустившись майже кримським серпантином, ми в’їхали в колишню столицю Подільської губернії, де нас чекали не лише красиве старе місто і фортеця, а й один дуже цікавий мій френд, якого я віртуально знав ще з конференції на football.ua. Але про це – в наступній серії. Знюхаємось 😉