Будь ласка

Маленька… навіть не історія, а просто замальовка із життя. Без сюжету і моралі. Хоча…

Сходили вчора на футбол. Після матчу прогулялися надвечірнім містом, відвідали улюблену “Власну пекарню” біля центрального перехрестя (Соборний-Металургів; Соборний уже, ага, про “Леніна” згадується навіть і з подивом). Усілися на зупинці чекати тролейбуса. А його немає і немає. Маршрутки я терпіти не можу – а оскільки зараз нікуди не поспішаю, то навіть і потреби якоїсь в них немає, – тому тільки старі добрі траліки. Якщо вони є.

А от вечір – і немає. Вечір вихідного ж дня. У будень ще так-сяк, а на вік-енд тролейбусне керівництво, очевидно, економить. Але – сидимо, чекаємо. Ведемо розмову ні про що, воюємо з Богданом, відповідаємо на питання “Почєму Мєталлург сєгодня проіграл” (на мені старий шалик нового ФКМЗ; так, буває і таке).

Врешті після хвилин сорока – не витримуємо і йдемо на маршрутку. Тут якраз під’їхала напівпорожня, з купою вільних (сидячих!) місць, що для нашого напрямку у такий час просто джек-пот. Перед цим усі маршрутки їхали із стоячими пасажирами. А нам – отак от. Ну, мало ж хоч у чомусь пощастити.

Ми з Богданом сидимо на передньому правому сидінні. Він, крутько, все роздивляється, усе йому цікаво. Хвилин п’ять обговорюємо і спостерігаємо на практиці систему відкривання-закривання дверей (вона у нас чи не унікальна на всю Україну; принаймні, я не зустрічав в інших містах такої). Водій – за 50, не гопницького вигляду. Їде нормально, хоча, коли уже на порожній вулиці почав на ходу набирати номер – очі Богдана почали наближатися розмірами до м’ячиків для пінг-понга.

Музика грає тихо, не розбереш, яка. Але точно не шансон. На магнітолі – ми ж сидимо зовсім поруч – 106,2. Отак ми їдемо, спостерігаючи за людьми, за вже почорнілими вулицями і жовтими плямами ліхтарів за вікном, за новою розміткою і новим асфальтом на дорогах, розмовляючи про усе це, неголосно, але так, що водію звісно ж чутно всі ті балачки.

Аж ось і наша зупинка. Не знаю, може, ми єдині на усе місто – та, як закон, завжди дякуємо водіям за послугу. (Я роблю винятки хіба коли дуже погано везе.) Богдан встав з мого коліна, підійшов до дверей і, коли маршутка зупинилася, а двері після звичного натиску на чарівну кнопку відкинулися у темряву нашої зупинки, своїм дзвінким голосочком сказав: “Дякую!”

Водій на півсекунди замислився, мабуть, пригадуючи, як воно буде українською – і тихим приємним голосом відповів Богдану: “Будь ласка”.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s