…А розумні люди попереджали іще відразу після виборів – Польщу буде штормити, і то скоро…

Це рішення польського парляменту про визнання подій на Волині геноцидом – несподівано міцно поєднало Польщу із Московією. Ні, не через антиукраїнську направленість.

Просто за поребриком давно знайшли опору для сучасних часів у минулому – Дєньпобєди. Хай би що не відбувалося нині – ми вєлікая страна, бо перемогли фашизм. От і у поляків промайнула така тема. Невже ПіСу більше нема чим козирнути перед суспільством? Ах, ну так, ще й характерний польський honor підкормити треба…

Шо це значить для нас? Та майже нічого. Хіба що наївняки зрозуміють, що братніх народів не буває не тільки на сході, а й на заході. А є лише інтереси.

Наш інтерес нині який? Щоб Польща залишалася нашим союзником. І – не воювати на два фронти. Навіть дідо Адольф не здюжив, що вже казати про нас. Тому – робимо вигляд, ніби нічого не сталося. Але – запам’ятовуємо. І, коли матимемо достатньо сил і зручну нагоду, відповідаємо. Скажімо, симетричним рішенням. Чи чимось дошкульнішим.

А потім, невинно кліпаючи очима, питаємо – ну то що, сусідоньки, будемо жити майбутнім, чи знову пережовуватимемо мутне і неприємне минуле?

А взагалі-то такими речами, як геноциди, не політики мають займатися – вони все під свою поточну вигоду викрутять, – а історики. Принаймні, так буде більше шансів на об’єктивність.

ЗІ. А цікава ідея ж. Спочатку гнобимо когось, як тільки самі хочемо (бо маємо владу). Потім підставляємо когось із своїх під праведний гнів загноблених. Оп-па – маємо геноцид. Ловкость рук і нікакого мошенства.