Ветерани. Жменька сільських історій

Як і очікувалося – на вулицях українських міст і сіл з’явилися псевдоветерани АТО. Ось один із них.

Та я, власне, не про це хотів розказати. Це так, для затравки, як привід пригадати.

Був у нас в колгоспі (це я щоб не писати “на території сільської ради”, бо ці поняття в нашому випадку тотожні, а “колгосп” писати коротше) один дядько. Такий, звичайний колгоспник – трохи  робить, трохи п’є. Інколи не трохи (це важливо) – перш за все “п’є”, а інколи навіть і “робить”. Дожив до сивини у волоссі. І якось одного разу потрапив до лікарні. Ні, не те, щоб уперше – просто я знаю історію про оцей один раз. А так в лікарні звісно ж бував (це вам з історії стане зрозуміло).

І от розказує його сусід по палаті (він з нашого села і цього дядька, звісно ж, добре знав). Палата. Наш герой, старий, сивий дідусь. І кілька молодих хлопців.

– Де це ви, діду, руки втратили? – шанобливо киваючи на кукси нашого героя, питає хтось із хлопців.

– Ехехе, діточки, – зітхає наш герой. – На війні, хлопці, на війні…

“Діточки” проймаються ще більшою повагою до сивочолого ветерана, який поклав за свободу Батьківщини не тільки роки життя, а й здоров’я.

І тільки наратор тихенько підсміюється собі у вуса. Бо ж чудово знає, що “ветеран” ні на якій війні не бував, а руки втратив десь посеред 60-х – якось узимку випивши зайвого навіть за його, героя, недюжинними мірками і заснувши у снігу.

Звісно, розчаровувати молодь очевидець історії не став. Нащо стариганя так підставляти. Але у нас в колгоспі ця історія широко гуляла, як бачите, догулялася і до інтернету.

Різні бували у нас ветерани. Один дід – мені тоді всі були діди – за віком просто не втрапив на війну, малий ще був. А от дружина його, років на, може, й десять старших – та застала. Чи аж так воювала – не знаю, але як мінімум ювілейні нагороди були. Так її чоловік, якому, мабуть, хотілося отримати свою хвилину слави на День перемоги, пішов простим і геніальним шляхом – чіпляв жінчині медалі і йшов на мітинг. Звісно, діялося те все уже за моєї пам’яті, в кінці 80-х, а радше на початку 90-х, коли мало хто й пам’ятав про те, скільки тому ветерану років. А жінка його давно на ноги слабувала – і з двору майже не виходила, не кажучи вже про якісь там мітинги.

Очевидно, відчувши, що хитрий маркетинговий хід вдався, “ветеран” в 90-х, користуючись зміною епох, почав чіпляти до купи з медалями дружини – ще й жовтенятську зірочку. В кінці десятиліття дітвора вже такого дива й не знала, а із дорослих хто там приглядався до ветеранського іконостасу. Хто знав про його аферу – мовчали собі, аби не здіймати скандалу, хто не знав – той і не цікавився.

А одного ветерана я не застав. Хоча жив він через одну хату від нашої. Та його мало хто й застав – бо на початку 60-х він якось дуже швидко зібрався і виїхав, причому ніхто й не знав, куди і чому. Тільки значно пізніше від свідка однієї розмови випливла справжня причина такого поспішного кроку.

Виявляється, випиваючи десь у якійсь компанії, може, і на честь 9-го травня, хтозна – цей ветеран трішечки не втримав язика за зубами. І розповів, як він потрапив у німецький полон (з якого потім героїчно втік і далі воював майже всю війну). А потрапив він дуже просто. Коли їх – чоловік п’ять залишалося всього із підрозділу – оточили німці, то вони запропонували дуже прості умови. “Убийте командира – і ми вас відпустимо!” – закричали з німецького окопу. От наш герой не довго думаючи і встрілив у голову своєму офіцеру.

Німці, до їх честі, відпустили – день, здається, потримавши у полоні. Хлопці учотирьох повернулися до своїх, розказали трагічну історію про те, як відбивалися, як командира убило, а вони дивом врятувалися. І далі пішли бити фашиста…

Бовкнув цей 50-річний ветеран по п’яному ділу – а на ранок протверезів і задумався. У одного із учасників алкомарафону родич був у тих структурах, про які в ті часи ліпше було не згадувати. Воно і родич далекий, та все ж. А як не родич – так парторг по сусідству жив, і знав наш герой, що у цього дядька із парторгом добрі стосунки, гуляють разом на свята, діти дружать. (Ну та а хто з парторгом би стосунки псував? Дурних в селі не було.)

От і вирішив утекти, доки історія не дійшла туди, куди мала дійти. Бо в 60-х за такі речі ще аж бігом судили. (Антоніну Макарову он 1976-го взяли за зябра.) А куди він виїхав, і чи дотяглася до нього кривава гебістська рука – цього в нашому колгоспі ніхто не знає.

P.S. Мій же скромний досвід спілкування із ветеранами (один дід за віком потрапив у остарбайтери, а інший, пройшовши усю війну, прохворів тридцять років і помер за рік до першої зустрічі моїх батьків) обмежується однією акцією – “Привітання ветерану” вона називалася, чи що. Суть акції проста – натовп жовтенят і молодших піонерів шастає по селу, щось вручає і говорить ветеранам. І все б нічого, але на околиці села, на другій вулиці (у нас в селі всього дві вулиці, моя, де контора колгоспу, сільрада, клуб, магазин і пошта – “перша”, а та друга; хоча мали вони і назви – моя називалася Миру, а “друга” – Сорокаріччя Жовтня, зараз перейменували в Зелену) жила одна бабця, яка на, здається, 1987-й рік (я другий клас закінчував начебто) вже зовсім збожеволіла. Жила вона на одному подвір’ї з сином і невісткою, але в окремій, старій хаті (у нас так і кажуть на ті будинки, які зводилися до 60-х років – тоді був такий невеличкий був, шлакоблок з’явився, – “стара хата”; у нас на подвір’ї стояла, батько ще застав і завжди показує, коли я вчергове питаю, де вона була).

І от ми заперлися в цю стару хату, точніше, в сіни – далі не встигли, бо на нас налетіло щось таке, схоже на Бабу-Ягу. Добре, що син, почувши наш галас, вчасно нагодився – а то було б нам. Вийшли ми з двору і подумали, я так точно подумав: “Харашо, шо це останній ветеран, бо більше по них ходити нема ніякого желанія”. А більше, здається, і не ходили. Ото одна така акція на моїй пам’яті і була.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s