Україна, ЛГБТ, негатив. В чому причина?

Черговий ЛГБТ-захід – черговий срач в інтернеті і чергові погрози в реалі. А в чому причина? А причина в тому, що сторони конфлікту не хочуть почути одна одну. А чому не хочуть почути? От це вже цікаво. Хоча б тому, що про це взагалі не згадується.

Бо у кожного своя правда і свій шлях широкий. “Ми маємо право” – і крапка. “Ви не маєте права” – і до побачення. На цьому діалог традиційно завершується. І починається – див. вище.

Так а в чому ж причина негативного ставлення суспільства до геїв і лесбійок (ні, ну лесбійки багато кому під впливом порнокінематографу навіть подобаються; це як Росія для кримчан – телевізор подивилися, сподобалося, а що в реальному житті воно не зовсім так, то уже інша справа)? Якщо відкинути крайнощі і релігійні мотиви, то, на мою думку, головна причина несприйняття знаходиться на лінії “збочення – варіант норми”. Одні називають гомосексуальність (не анальний секс, що багато хто ототожнює із; бо анальний секс широко практикується і в гетеросексуальних стосунках – принаймні, в тому ж таки тематичному кінематографі) – варіантом норми. Інші – відхиленням, а далі збоченням та/чи хворобою.

Внести ясність могли б профільні, тобто медичні структури – але цього не буде ніколи. По-перше, це питання, так би мовити, заполітизоване. І через це, по-друге, ставлення до гомосексуальності за останні навіть 100 років змінилося кардинально. Ви часто в житті бачили кардинальні зміни? А дуже їм довіряєте? Отож-бо й воно. Якщо вам вчора казали, що це таки так, хвороба, а сьогодні говорять протилежне – ви повірите? Ні. Звісно, прийдешні покоління, які виросли уже в іншій системі координат, сприймуть “варіант норми” як варіант норми, а не як “гей-лобі продавило” – але нинішнє покоління ще живе. І довго житиме. Та й не всі наші наступники сприймуть. Тому однозначної довіри до будь-яких медичних дослідів, висновків і такого іншого – не буде.

А іще знаєте, чому? Я вам розкажу одну історію, до якої я мав певне відношення. На курс молодше від мене вчилася така дівчинка Юлія Франк. (Відразу пояснюю, що я пишу тут імена і прізвища тому, що ця людина сама у відкритому доступі написала те, про що я далі згадаю. Оскільки це було написано у відкритому доступі, то я вважаю себе вільним у згадуванні чи не згадуванні певних даних. Якби це був закритий пост, я би обійшовся без ПІБ. Історія від цього не особливо постраждала.) Я читав її і сторінку – і в один прекрасний день натрапив на пост про те, що вона, виявляється, не вона, а він, відтепер вона Юрій із усіма відповідними наслідками. Мовляв, давно себе відчувала чоловіком і таке інше.

Я особисто не сприйняв цю інформацію взагалі ніяк. Це не моє життя, не життя моїх близьких – то чого мені заморачуватися. Але цікавости заради показав пост дружині. Вона у свій час отримала освіту психолога – і, хоч і не працює практикуючим психологом, деякі навички у неї є, і розуміння тих чи інших речей звісно ж значно краще, ніж у пересічного індивідуума типу мене. Так от, дружина прочитала той пост, подумала і сказала наступне: “Я думаю, причина такого кроку не в тому, що вона себе відчула чоловіком чи все життя ментально ним була. А в тому, що вона не відбулася як жінка – і через це знайшла отакий от вихід почати нове життя”. (Щоб було зрозуміло, дружина вчилася зі мною на одному курсі, відповідно, цю Юлію теж трохи знала – тобто висновки було зроблено не тільки на підставі одного посту.)

Ну ок, сказав я і забув. Продовжив читати сторінку вже не Юлії, а Юрія. І от в один прекрасний момент я натрапляю на інший пост. (Заскрінити його я не скрінив, якщо є бажання перевірити мене чи піймати на брехні – ось сторінка, шукайте. Ні – можете вірити на слово.) В якому йдеться якраз про те, про що моя дружина говорила за багато місяців до. Фактично то було зізнання у тому, що цей крок був свідомим, а не “так природа розпорядилася”.

Якщо ви думаєте, що далі буде засудження такого кроку – ви помиляєтеся. Повторюю – це не моє життя. Їй (йому) з цим жити. Але! Ця історія вибиває аргумент прихильників ЛГБТ – “Вони не винні, що так склалося, це все природа, вони не вибирали”. І такою історією опоненти будуть козиряти аж бігом. І будуть праві. Як мінімум в цьому конкретному випадку. А як максимум…

Я в дитинстві любив різні статистичні штуки. Скажімо, підраховувати цілу купу чисел чи там каталогізувати вкладиші від жуйок. І от яка цікава річ. От збираєш ти, скажімо, 8 різних стосиків цих вкладишів. Їх багато, ти їх перераховуєш, записуєш – тут 215, тут 68, тут 111. Для тебе це важливо, ти ретельно перерахував, нібито все зійшлося. Але про всяк випадок береш один із стосиків і перераховуєш його ще раз, “контрольним”. І – другий результат не збігається з першим. Ти перераховуєш втретє, результат скоріш за все буде такий, як у одному із попередніх підрахунків. З цим фронтом робіт все зрозуміло. Та тепер виникає питання – де гарантія, що у всіх інших теж не обійшлося без помилки? Якщо вона є тут – то може ж бути і там. Доки всюди все чітко і правильно – ти спокійний. Але якщо помилка вкралася в хоча б один із сегментів твоєї справи – ти ставиш під сумнів їх усі. Така вже людська натура.

…Тому як максимум виникне питання – “А де гарантія, що всі інші випадки не є подібними історіями, де людині просто захотілося чогось нового, епатажного і так далі?” І відразу ж за ним – “То чому ви повинні надавати якісь права у подібних ситуаціях? Бо так кожен другий хлоп перед 18-річчям заявить, що він дівчина, отримає відповідні пашпорт і права, а як пройде строк призову до армії – повернеться до свого чоловічого єства. З якого він і не виходив – а просто косив від армії”. Смішно? Смішно. А років 30-40 тому можна було б уявити, щоб заради відкошу від армії (чи від якоїсь іншої відповідальності) добровільно називалися психічно хворими? Я питався у покоління моїх батьків – їм такі випадки невідомі. А зараз – не раз і не два.

Яка мораль у розказаній історії? Який вихід із ситуації? Не знаю. Якби знав – обов’язково б написав (за таке, мабуть, і Нобелівку б дали 🙂 ). Я, як і обіцяв, лише спробував окреслити причину негативного ставлення суспільства. А що робити далі… Ясно, що шукати якийсь консенсус. Або воювати. В фейсбуці днями побачив цікаву… це навіть не дискусія, а комент і заочна відповідь на нього.

Комент:

Все це можна висловити значно коротше, буквально одним словом: шантаж. Шантаж власної країни

Відповідь:

Може я кому-то глаза открою, но вообще любой протестный акционизм это шантаж власної країни. Например, последний такой шантаж был во время революции. Когда народ шантажировал власну країну, представляемую законным президентом Фьодрычем, премьером Миколянычем, Захарченко и Пшонкой.

А гей-парад да, он шантажирует нынешнюю страну, представляемую Порошенко и прочими. Шантажирует на один простой предмет – можете ли вы нас защитить? Хотя бы в важный для вас момент?

Все так. І шантаж теж має право на існування – як мінімум по факту. Та при цьому, використовуючи подібні інструменти, про консенсус можна забути в принципі. Тобто – або воюємо, або намагаємося якось порозумітися. Це стосується в першу чергу ЛГБТ-спільноти, бо це їй потрібно вибити в суспільстві якісь права, а не навпаки. Який шлях правильний – війна чи переговори, – я не знаю. Я знаю лише те, що воювати треба чесно, а не як Хуйло в Криму і на Донбасі.

От і все, що я хотів і мав сказати з цього питання.

P.S. Якщо в когось виникнуть питання на кшталт “А якщо твій син прийде і скаже, що він гей – що ти тоді будеш робити?” Я в принципі уже відповідав у себе на ФБ-сторінці, повторюся ще й тут. Я продам квартиру і переїду (разом з ним) в іншу країну. Ту, де йому буде комфортніше.

Взагалі ж – я десь колись чи то почув, чи то прочитав одну фразу (мабуть, якраз гомосексуальности, хоча не буду стверджувати на 100%) – від священника, здається. Мова про ставлення до таких людей. Фраза звучала так: “Я люблю тебе, але нанавиджу твій гріх”.

А коли я став батьком і почав – з допомогою дружини – осягати цю складну науку батьківства, я натрапив у одній книжці таке правило (не цитата, пишу по пам’яті): “Ніколи не кажіть дитині, що вона погана. Поганими можуть бути її вчинки – але не вона сама”. Це непросто зрозуміти, але це дуже важливо. І правильно. То може в цьому і є вихід для героїв моєї статті – причому з обох боків барикади? Хтозна…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s